Можна написати окрему книгу про те, як мені не щастить в Африці з роботою та грошима. Планував, та й з Кирилом уже домовився, що з першого грудня переїду до нього і як плату за решту три з половиною місяці залишу йому ноутбук і фотоапарат. Нічого не вийшло. Вчора стало зрозуміло, що до нього в січні вже точно приїжджає Свєта, його дівчина, і на місяць. Я там, самі розумієте, буду зайвим. Що робити, на передостанні гроші оплатив проживання за грудень батькові Шейна. І сказав, що до лютого, практично залізно, я тут. Жахливо не хочеться ходити на роботу в «Mavericks»! Причому, чим ближче чергові дні роботи, тим сильніше моє «не хочу-у-у!!!». У середу дзвонила Ліза. У Едварда на роботі треба було пофотографувати, а в мене зміна в клубі була. Тільки два дні на тиждень тепер у «Mavericks», і то — на них потрапило! А адже ніяких зйомок не було потрібно вже півтора місяця! Сьогодні Ліза подзвонила знову! Вже до неї на роботу фоткати покликала. Щойно повернувся. Я з радістю погодився, не звернувши уваги навіть, що заплатять копійки. Які-неякі — гроші! Та й краще, ніж барменом, як на мене. Хоча й фотографом мені більше для душі подобається. Прийшов, значить, приготував камеру і тут помітив, що вона зламалася! На екранчику при зйомці брижі, картинки немає!!! А-а-а-а-а! Повернувся додому. Безславно, так би мовити. Так ось і живу. Чому все так у мене виходить? Може, тому, що всі ці роботи як ВАРІАНТИ для себе я не розглядаю? Мені здається, саме тому. Якби мені справді подобалася сфера обслуговування і реалізація себе в ній або в професійній фототворчості, напевно справи в мене йшли б набагато краще. Я не вважаю, що ці сфери погані і що не варті уваги вони. Та ні, звичайно! Просто такий я людина. Яка? З п'ятнадцяти років і до двадцяти я був готовий працювати ким завгодно. І працював у тій сфері, яка траплялася: слюсарем, журналістом, охоронцем, провідником у поїзді. Сторожем, електриком, психологом у дитячому садку... і так далі — всього не згадаєш. В Англії я збирав малину і полуницю, працював у «Pack-house» (на упаковці). В Америці мив вантажівки на «Car-wash» і мив посуд у забігайлівці. Мені було майже байдуже, що це за сфера: брався за будь-що, всюди був не проти спробувати себе реалізувати. Але з часом усі ці «спроби» перестали приносити мені задоволення. І навіть почали напружувати. Але потрібно було на щось жити, і я продовжував: писав на замовлення курсові, дипломи, реферати, контрольні. Займався автозапчастинами: купував, розбирав, розпродавав по запчастинах і здавав на металобрухт старі вітчизняні машини. На весіллях і ювілеях фотографував. Але я помічаю в собі одне: чим старшим стаю, тим складніше змушувати себе. Навіть заради виживання. Подивишся так, і вибору начебто вже немає, а все одно: вперто хочу бути тільки собою. Нехай жебраком, з дірявими кишенями і напівголодним. Але бути собою! Відчайдушно, і тепер до останнього, бути лише собою! Тим більше, що життя коротке. Скільки я прожив, якщо пощастить — ще два з невеликим рази по стільки ж залишилося. І все. Не так то й багато! Ось так, хлопці. Зустрічався ненадовго з Крістіною — просто, раз вже домовився на зйомку їхати, то тільки годинку в нас і було. Пообіцяв пізніше передзвонити. Зараз дзвоню — автовідповідач вмикається, щось англійською говорить. Навіть гудки не йдуть. Крістіна переїхала до нашого Sea Point, тепер недалеко від мене живе. Чудово! Катюха сьогодні вдень працювала, а ввечері з Джеймсом на концерт органної музики пішла! Культурні, блін! Подзвонила Іринка. Вона повернулася з Єгипту. Був дуже радий її чути. Може, пізніше зустрінемося. Хороша штука — друзі! 28 листопада 2008