Та вже ж... ніколи б не подумала, що колись буду йти вулицею і приглядати собі зручне містечко для того, щоб там переночувати... Але життя така непередбачувана штука, що ніколи не варто зарікатися щодо будь-чого... Нам справді було не зрозуміло, де ми будемо жити цілих 2 тижні, до того як наші роботодавці зможуть надати нам кімнату. Найсмішніше, що на той момент нам було важливіше знайти якраз-таки не роботу, а житло... тоді б нам було спокійніше. На вулиці жити було нереально, оскільки ночами було жахливо холодно, а ось вдень температура доходила до 90-95 градусів за Фаренгейтом. Загалом, після того як нам зателефонувала наша роботодавиця і сказала, що точно бере нас на роботу, ми пішли шукати собі хоч яке-небудь житло. Смішно згадувати, але від цілковитого відчаю знайти собі дах над головою, ми підходили просто до людей на вулиці і запитували їх, чи не знають вони кого-небудь, хто здає будинок або кімнату... і реакція людей для нас була просто несподіваною: всі намагалися нам хоч якось, але допомогти. Люди в цьому маленькому ковбойському містечку настільки добрі, що для нас, зовсім не звиклих до такого ставлення, це було навіть дико)) Один дядько почав дзвонити всім своїм знайомим і запитувати їх, чи раптом вони можуть допомогти або знати, хто може нам здати будинок. Ще один милий дядько порадив нам купити газету і почав мені сунути гроші... я була в шоці, але він пояснив, що нам гроші ще знадобляться... ну я їх, звичайно ж, не взяла. Дрібниця, а приємно))) Попри те, що дуже багато людей намагалося нам допомогти, ми так і не знайшли собі житло... а те, що знайшли, було просто нам не по кишені... Спечені на сонці, втомлені довгими пошуками роботи і житла, голодні і злі, ми побрели назад у готель, в якому зупинялися до цього. Хоча ми і домовилися, що більше не будемо ночувати по готелях, робити нам було нічого... ночувати на вулиці було подібно до самогубства... Витягнувши з кишені ще 95 баксів, ми пішли спати... засинаючи, я хотіла, щоб ніч тривала якомога довше, тому що я боялася, що буде наступного дня...

Наступного дня було 4 липня - день Незалежності Америки... У цей день ми вирішили з Аселею, що нам буде краще переселитися в готель своїх роботодавців, оскільки ми не уявляли, як ми 5 липня потягнемося через все місто на роботу з багажем. Ми виселилися з того готелю і побрели вздовж дороги в надії, що хто-небудь нас підвезе, оскільки йти нам потрібно було миль так 3, а це, повірте мені, багато! Підкинув нас добрий дядько, правда він не зміг під'їхати занадто близько до готелю, оскільки всюди на вулицях була купа народу (На День Незалежності вони влаштовують дуже веселі ходи головною вулицею міста). Довелося нам пробиватися через всіх цих людей, які дивилися на нас як на ненормальних... Коли-як добравшись до готелю, ми зайшли в нього... побачивши нас з багажем, Christi була в подиві. Ну ми, звичайно ж, пояснили їй всю ситуацію і запитали, чи є у них вільні номери... і тоді вже ми були в подиві. Виявляється, нам вдалося влаштуватися на роботу в майже п'ятизірковий готель... за те, щоб провести там одну ніч, потрібно було викласти 200 баксів, а за деякі VIP номери і того більше. Звичайно ж, ми знали, що не можемо віддати стільки грошей, оскільки в принципі це були майже всі наші гроші. Тут наша рятівниця Christi сказала, що у них є ще один готель за містом, який належить її батькам, і номери там набагато дешевші. Але оскільки їм було нас шкода, вона сказала, що вони будуть брати з нас всього 75 баксів на тиждень. Дочекавшись, коли закінчиться хода, чоловік Christi повіз нас у той самий готель, який надалі став нашим домом на цілих 2 тижні...