18.08.2009

Що ж, ось я і підійшов до крайньої точки свого маршруту! Зараз 7 годин, 18 серпня 2009 року, я сиджу і п'ю каву в Сан-Франциско!

Сьогодні цілий день я проведу тут, а о 23:00 виїду в Даллас, до якого їхати потрібно майже дві доби!

Вночі я спав як убитий, не прокинувся навіть під час зупинок – після вчорашньої безсонної ночі. Тут вельми холодно! Я сподівався пересидіти ранковий холод за кавою, але схоже, що він закінчиться не скоро, тож я пішов!

Упс, перепрошую, тут не вельми холодно! Тут жахливий холод і величезний вітер! Я терпів, але потім не витримав і загорнувся в ковдру, яку купив вчора для сну в автобусі. Так і ходив пів дня, як індієць :).

Першим ділом я пройшовся по Montgomery street, яка вважається тут Financial District. Звернув ліворуч, пройшовся вгору по вуличках – ніфіга собі нахил! Я такого в містах ще, здається, не бачив. Тачки припарковані під таким кутом, що здається, ось-ось покотяться. Я походив, зайшов на Noble Hill – найвищу точку Сан-Франциско, подивився вниз, потім зайшов в інтернет, дізнався розклад автобусів на Бостон. Схоже, що до тітки Інни я все ж поїду, і це круто, тому що там має бути цікаво.

Тут якраз відкрився музей кабельних трамвайчиків, напевно, найзнаменитішого символу Сан-Франциско. Там прикольно: під землею протягнутий металевий кабель, який рухається, а трамвай через проріз у землі чіпляється за цей кабель і рухається сам. Кабель приводять у рух здоровенні двигуни, розташовані на станції. І оскільки музей знаходиться прямо в будівлі станції, то там все видно, як це все обертається і приводиться в рух :).

Вийшовши з музею, поблукав трохи по Чайнатауну.

Чайнатаун в СФ такий величезний, а китайців так багато, що не можна сказати – в СФ є китайський Чайнатаун, чи, навпаки, в Чайнатауні є район Сан-Франциско.

У них в китайських магазинах продаються за дуже низькими цінами навіть звичайні товари, некитайського виробництва. Я заради приколу купив собі якийсь соєвий напій і якісь хрусткі палички. І те, і інше виявилося середнього смаку.

Коли спускався вниз назад на Montgomery street, побачив скупчення пожежних машин, поліцейських та інших людей. Мабуть, трапилася пожежа.

Підійшовши ближче, я побачив чоловіка з жахливими опіками, який стояв і говорив з полісменом. «Ніфіга собі, - подумав я. – Йому ж у лікарню потрібно терміново». І тільки тут догнав, що це знімають кіно!

Вийшовши в центр, попрямував у парк, який судячи з назви мав бути центром мистецтв, проте павільйони цього самого центру мистецтв виявилися закриті, а навколо просто парк. Дивно. Центр мистецтв без мистецтв.

Звідти вирішив поїхати на Coit Tower. Не розрахував по карті розміри Сан-Франциско (місто невелике), і сильно проїхав свою зупинку, проте досить швидко повернувся в потрібне місце.

Забрався нагору. Прикольний відкривається вид! На затоку, на острів Алькатрас, на місто... Кльово!

Спустився вниз, підійшов до узбережжя, дізнався про тури на Алькатрас. Виявилося, що всі розпродані. Ну і ладно, я все одно сумнівався, їхати чи ні.

Запитав у хлопця про Golden Gate Bridge, він сказав, що пішки до нього 4,5 милі (тобто більше 7 км), йти години півтори. Я запитав щодо автобуса, але він сказав, що і на автобусі буде години півтори.

Я вирішив піти пішки. Перекусив на доріжку в Subway і пішов. Йшов не поспішаючи, зупиняючись у прикольних місцях. Наприклад, на березі пришвартований справжній підводний човен, що воював під час Другої світової війни, а зараз відкритий як музей. За 6 баксів я зайшов у нього – дуже цікаво. Всередині все недоторкане, справжнє.

По дорозі до мосту побачив справжній хіпповий мікроавтобус «Фольксваген», розговорився з растаманом в ефіопській шапці, що стирчав з нього. Він сказав, що розмалював його і зробив все всередині сам, що це його дім, і вони з його дівчиною їздять по Америці, заробляючи тим, що продають всякі дрібнички, які теж роблять самі. Прикольний чувак, тільки брудний, ніде митися йому у «Фольксвагені» :).

Я йду, а назустріч простий дикий холодний вітер. Я знову облачився в ковдру, це трохи врятувало. Поки дійшов до мосту, дуже змерз. Але дійшов!

Пофоткав його, правда, був сильний туман, так що фотки вийшли не дуже. Забрався нагору, пройшовся по ньому трохи туди і назад. Грандіозна, звичайно, штука! Хоча ніякі це не золоті ворота, це просто червоні ворота :).

Досить сильно втомився, сів на автобус, поїхав у центр, вийшов трохи раніше, в Чайнатауні. Закупився трохи фруктами в дорогу. Зайшов у китайський ресторан, вирішив замовити Noodle Soup, щоб спробувати і зігрітися, адже це суп. У підсумку за 5 $ мені принесли таку величезну тарілку, що я ледь з'їв трохи більше половини! І це був не суп у нашому розумінні, а макарони, м'ясо, овочі, щедра порція всього, трохи полита бульйоном. Ну дають ці китайці!

Я вирішив зайти в Starbucks, щоб випити кави, написати щоденник і скоротати час до автобуса, але він виявився... закритий! Ну Америка... щоб кафе закривалося о 6 вечора, та ще й у туристичному місті, в самому центрі!

У підсумку зробив те, що хотів, у Макдаку.

Ось я пишу цей щоденник. Через дві години я виїжджаю з Сан-Франциско, щоб назад перетнути Американський континент, від Тихого океану до Атлантики.

Поїду по півдню, через Техас, з вилазками в Далласі і Мемфісі. Через 4 доби я повинен бути в Нью-Йорку. Сподіваюся, дорога пройде нормально.

В ПУТЬ!!!

19.08.2009

Їду, їду, їду... відмінно спав, двогодинна пересадка в Лос-Анджелесі пройшла дуже швидко, знову спав до 11:30, потім перекусив у Макдаку і знову спав до 15:30. Так що зараз вже майже 17, я сиджу на станції у Феніксі, а поїздки ще не відчув :).

Ми їдемо недалеко від кордону з Мексикою, і на зупинці об 11:30 в автобус зайшов митник (ну чи хто він там) і перевіряв документи у всіх не-громадян США. Бачив через вікно, як кілька мексиканців, у т.ч. дівчина, стояли з руками в наручниках за спиною – мабуть, спіймали нелегалів.

Тут дуже жарко, виходиш з автобуса – і спека прямо б'є в обличчя.

Проїжджали по пустелі з чисто типовим пейзажем півдня Америки: пісок, колючки, здоровенні кактуси: худі, але дуже високі.

Все круто!:) Завтра буду кілька годин у Далласі, потім нічний переїзд до Мемфіса, день там, і потім доба вже до Нью-Йорка. У НЙ швидко переночую, поперу і побіжу на автобус до Бостона. Ось такий я гастролер :).

20.08.2009

Вдень до мене підсіла жінка, => їхав я вже не один на два сидіння, тому вдень особливо поспати не вдалося. Ну, нічого – дивився у вікно. Їхали весь день по Техасу, це найбільший за площею штат США. Знову в автобус заходив митник, знову подивилися мій паспорт.

Найбільший прикол Грейхаундівських автобусів у тому, що тут їде вся Америка. Білі, чорні, молоді, старі. Куди б ти не прийшов в Америці, побачиш тільки якийсь шар населення – тут здебільшого білі, тут чорні, тут мексиканці. І всі вони прив'язані до одного місця, живуть в одному місті. Тут же – вся Америка. В одному автобусі можна побачити пейсатого єврея і аміша в блакитній сорочці, негра-зварювальника і молодого білого в ковбойських чоботях. Вони їдуть, хтось лається, хтось сміється, вони їдять, кричать діти, хтось занадто голосно слухає музику, у когось шкарпетки смердючі, а хтось і зовсім з собакою. Це як на ринку – зріз життя.

І це цікаво.

О 18:20 приїхав у Даллас. Купив магнітик (до речі, вночі під час пересадки купив ще магнітик Ель-Пасо – місто на самому кордоні з Мексикою) і пішов у місто.

Даллас - типове американське місто, нудне, тихе, нецікаве. Але мені сподобалася його доглянутість, його «південність», велика кількість пікапів на вулицях. Я пройшов до місця, де вбили Кеннеді, прогулявся по центральних вулицях, з'їв техаську страву Quesadillas – заплатив чимало за маленьку порцію, але мені чомусь давно хотілося спробувати саме техаську страву. Смачно!

Прогулявся ще трохи по вулицях і пішов на станцію.

Завтра – Мемфіс, остання точка на карті мого backpack-тріпу.

Сьогодні подумав, що довжина моєї поїздки (2 тижні) виходить ідеальною: не надто коротко, але й не надто довго, щоб від кількості інформації притупилася допитливість.

Отак-то!