Одного разу наприкінці вересня, за кілька днів до від'їзду, Кіря допрацьовував у Root Beere, а я вирушила на пляж поганяти на skim-board-і. День переходив у спокійний теплий вечір із кремовим небом, прохолодно-шовковим пісочком і мирно хлюпочучими хвилями. Люди філософськи тинялися вздовж берега, за ручку прогулювалися молоді та старенькі закохані пари, спортивна молодь грала в якусь гру з м'ячем, малеча колупалася в пошуках диво-мушель. Але серед усього цього було щось незвичайне, і я досить не відразу помітила що. На дерев'яному столі недалеко від води сидів дядько в шортах, просторій сорочці та величезних рудих черевиках. Він майстерно грав на гітарі й так само чудово співав. І настільки душевною, підходящою до цього місця і часу була його музика, що я спершу й не помітила його, подумавши, що це в мене всередині, адже в ній відображалося все! У ній був цей пляж, це красиве небо, це добре і улюблене місто. Його пісні непомітно змінювали одна одну, і кожна була сповнена спокійного смутку. Зараз я розумію, що він грав найкрасивіший саундтрек до нашого 4-місячного американського фільму, а тоді, коли він зіграв останню пісню і почав збиратися йти, я опритомніла, сидячи на своїй дошці, з висохлими доріжками на щоках. Коли він пішов, я ще трохи посиділа, поміркувала під уже зоряним небом, дістала дві прозорі маленькі пляшечки (одну для Сашка) і наповнила їх усім, що було: піском, мушлями і, звісно, океаном :) Потім я покаталася і вся мокра повернулася додому.