Про те, як перевчалася після роботи в порожньому парку, згадувала щасливе триколісне дитинство, розповідати, мабуть, не стану. Історія цікава, але більше для мене, ніж для інших. Але одного разу я осміліла і проїхала з одного його кінця в інший без зупинки, по всіх мостах і крутих доріжках уздовж берега річки, і мені здалося, що світ тепер відкритий. Далі я була як чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон. Я відпрацьовувала проїзди і повороти навколо кущів шипшини, готуючись до великих польотів по хайвеях США. Серйозно, однак, не сподівалася: боялася порушити правила, яких ніколи не знала. Наприклад, у мене не було шолома, і страшним кошмаром було зустріти з непокритою головою поліцейську машину.
Але їздити тільки в парку ставало нудно. Я вже володіла велосипедом досить добре, плюс до всього мною рухала надзвичайної сили цікавість, задовольнити яку на своїх двох не було можливості. Тоді я осміліла вдруге, і в один прекрасний день велосипед просто переїхав кордон паркової зони і покотився по тротуару. Ой, куди я забралася тоді ж, у перший день, вже й не пам'ятаю. Але дуже далеко. Зупинитися просто не було сил, я запам'ятовувала кожен шматочок побаченого і не втомлювалася дивуватися, в якому ж красивому місті я живу. Так, я була впевнена, що тепер-то знаю Ярмут.
Але це виявилося і близько не так. З кожної поїздки я знову поверталася вражена, тому що варто було зробити один новий поворот, звернути на незнайому вулицю, і відкривалася чергова, невідома, сторона міста. Неможливо описати і навіть передати на знімках, як багато і що саме шалено красивого я зустріла, хоча саме в дорозі до мене приходять ідеї і начерки текстів. (Які потім успішно забуваються.) Дорога - це взагалі натхнення. Якщо їхати довго, то за законами природи одного разу закінчиться день. Опуститься темрява на місто, і тиша, якої від Америки не чекаєш зовсім. Такою вже її створили стереотипи і (вибачте) понти в наших головах, з усіма Бродвеями і рекламою, з прирученою електрикою і стадом жовтих таксі, і нічним клубним життям. Це, може, про мегаполіс можна так сказати, або про наші мрії про нього, але не про всю країну.
Ти їдеш вечірнім містечком і розумієш, що вона зовсім не така. Америка - та, яка моя і яка, по-моєму, справжня, - сімейна і домашня. І так, одноповерхова, що дивиться телевізори по своїх прозорих будинках-коробках. Американські будинки мають багато вікон, які часто не зашторюються і дають можливість переглянути будинок наскрізь; ніби не роблять секрету зі свого домашнього життя. І ось я тихенько кочу велосипед, слухаю як шарудять шини коліс по тротуару, і бачу за вікнами світні екрани і людей, що сидять перед ними на дивані.
