Літо, спека, пляж, океан під боком. Що ще потрібно нормальній людині для щастя? Ось і ми були на сьомому небі від щастя, перебуваючи в Лос-Анджелесі, дихаючи його повітрям, купаючись у його водах. Але так уже склалося, що ми не просто нормальні люди, ми відчайдушні студенти, і наше щастя ніколи не буде повним без захопливих пригод, приправлених ароматом дитячої мрії. А хто свого часу не мріяв махнути в Лас-Вегас, дивлячись на його феєричні вогні, велетенські готелі, розкішні казино крізь скло телевізійного вікна? Ми з моїм другом Денисом були не винятком. Лас-Вегас вабив нас своєю славною репутацією і територіальною близькістю. Справа була за малим – від бажання перейти до дії. Розглядаючи всі можливі варіанти, вирішили зупинитися на подорожі в Лас-Вегас by car. Залишалося тільки знайти цей car, та ще й водія на додачу. Був у нас один кандидат – наш друг Рене, невтомний оптиміст, який ніде не працював, жив у трейлері і безтурботно насолоджувався життям. На велику радість, наша ставка зіграла! Розмова з ним була короткою: їдемо? звісно їдемо!

Ура, товариші! Тепер можна було збирати речі і морально готувати себе до цієї довгоочікуваної події. Оскільки бюджет наш був вельми обмежений, грошей вирішили взяти тільки на бензин туди і назад, ну і щоб програти трохи в ігрових автоматах. І ось настав цей день Ікс. Раннім ранком ми покинули наш дім і вирушили на Santa Monica Beach, звідки і стартувала наша подорож. Озброївшись картою, ми рушили в дорогу. Їхати було близько трьохсот миль, і за нашими розрахунками до вечора ми повинні були вже бути на місці. Світило яскраве сонце, день був просто чудовим. Поки Денис з Рене стежили за картою і дорогою, я гралася з песиком Рене Майло.

Ми благополучно проїхали сто миль, ніщо не віщувало біди, як раптом я почула різкий хлопок. Рене зупинив машину на узбіччі і вийшов, а ми з Денисом перезирнулися – почалося... Виявилося, що у нас лопнуло одне з чотирьох задніх коліс. Природно, за законом підлості, запасного у нас не було. Невтомний Рене сів за кермо і сказав: “Спокійно, зараз тихенько доїдемо до найближчого селища і купимо нове”. Ми з'їхали з траси і попрямували в бік якогось дрібного містечка. Відшукали там шиномонтажний пункт, господар його скептично подивився на наше колесо, похитав головою і сказав, що такі давно не випускають і навряд чи ми знайдемо його тут. Настрій, який і так був на нулі, впав ще нижче. Невже на цьому наша подорож закінчиться?! Але наш Рене навіть і не думав здаватися. Ми проїхали майже всі шиномонтажні пункти в окрузі і всюди нам говорили одне й те саме... Залишався останній. Ми із завмиранням серця чекали продавця, який пішов шукати нам колесо. І, о диво! Він його знайшов! Щастю нашому не було меж! Рене поміняв його і можна було їхати далі. Але було одне «але». За колесо нам довелося заплатити з тих грошей, які були розраховані на бензин на зворотну дорогу. Рене втішив нас тим, що з Лас-Вегаса ми поїдемо додому мільйонерами, і як це не дивно, це нас трохи заспокоїло. Ми вирушили далі.

Стрілка годинника показувала 4 p.m., ми їхали пустелями Невади і милувалися її красотами. Сонце вже висіло над горизонтом, а навпроти показався повний і неймовірно красивий місяць. Незабаром стало темніти, і у нас закінчився бензин. Рене з'їхав з траси і зупинився на заправній станції. До Лас-Вегаса залишалося не більше ста миль. Віддаючи за бензин останні гроші, в голові моїй миготіла лише одна думка – влипли. До того ж Рене повідомив нам дуже цікаву новину: габаритні вогні його трейлера сто років як не працюють і їхати далі в темряві ми ніяк не можемо. Та й поліції на очі краще не потрапляти, адже, виявляється, у нашого горе-водія прострочені права і на ньому висять штук п'ять тікетів. Так, з ким ми зв'язалися... Ну що ж поробиш, довелося нам ночувати тут. Поруч із заправкою була стоянка для далекобійників, туди ми і відігнали наш багатостраждальний трейлер. Дуже хотілося їсти, а грошей не було. У сусідньому Макдоналдсі ми познайомилися з мексиканським хлопчиком на ім'я Іван. Він якраз закінчував свою робочу зміну і турботливо обіцяв віддати нам свою вечерю. Ну хоч якась втіха.

Моїх попутників, схоже, взагалі не хвилювала ситуація, що склалася, вони мирно сиділи на лавці і розглядали рекламні буклети. Ех, чоловіки... Довелося мені їх тормошити – хлопці, що нам робити, все погано! Цього разу їхні запевнення, що завтра ми станемо мільйонерами, на мене не подіяли. І стали ми думу думати, про те, що нам робити далі. Варіантів особливо не було, вирішили спробувати щастя, жалібно просячи грошей у водіїв, що зупинялися на заправці. Так, ніколи досі мені не доводилося займатися жебрацтвом, я навіть не підозрювала, що життя коли-небудь штовхне мене на це. Ну це виявилося не так вже й страшно. Водії траплялися в основному привітні і чуйні, деякі навіть дуже щедрі. Друзі мої навіть увійшли у смак. Через півгодини у нас було грошей достатньо не тільки щоб проїхати решту сто миль, а й щоб купити мені солодощів, а хлопцям ящик пива. Схоже, життя налагодилося, думала я, поїдаючи фруктові цукерки. Тепер потрібно було себе чимось зайняти на найближчий вечір. Заправка наша знаходилася посеред пустелі, навколо були тільки сухі кущі і невеликі гори. Вирішили якраз освоїти їх (гори, не кущі)). У міру того, як ми відходили від машини все далі і далі, навколо ставало все тихіше і темніше. Темрява була такою густою, що здавалося, її можна зібрати в баночку і відвезти додому. Знайшовши зручне місце для підйому, ми почали дертися нагору. Кущі боляче кололися, і мені було страшно, тому до вершини я так і не дісталася, а шкода... За розповідями Дениса звідти відкривався дуже непоганий вид. Спустившись вниз, ми побрели назад до нашого дому на колесах. Час був пізній, тому ми вирішили провести залишок вечора за філософськими бесідами про сенс життя, які чомусь закінчилися розповідями страшилок.

Наступного дня раннім ранком ми вирушили в дорогу. Через пару годин ми під'їхали до міста-мрії. Звичайно, вдень воно на нас особливого враження не справило, ми знали, що все найцікавіше відбувається тут вночі. Наш великий водій не розгубився і загнав свій трейлер на територію якогось невеликого готельчика, завдяки цьому наш день почався з купання в басейні разом з небагатьма постояльцями. Краса! Але особливо розслаблятися у нас не було часу, нас чекали великі справи! Ближче до обіду ми зібралися і пішли штурмувати Лас-Вегас. До слова сказати, Лас-Вегас – це місто однієї вулиці. Всі шикарні готелі і казино розташовані один за одним і особливо далеко ходити не треба. Потрапивши в перший з них, це був MGM Grand, ми просто втратили дар мови. Такий він був величезний і шикарний! Першим ділом ми накинулися на автомати. Спробувавши щастя кілька разів і переконавшись, що справа ця злегка марна, вирішили відволіктися поки на що-небудь інше. Якраз в цей момент ми помітили, як натовп людей зібрався біля скляного вольєра. Виявляється, в цей час туди випускають справжніх левів! І ось два величезні коти вбігли у вольєр під оплески захопленої публіки. Сказати, що це було чудово, значить нічого не сказати. Так все було майстерно зроблено – було чути їхній страхітливий рик, у вольєрі був зроблений спеціальний тунель для глядачів, і в один момент лев опинився прямо над нами. Аж подих перехопило!

Погулявши більше години в MGM, ми, нарешті, вирушили далі. Наступні готелі були не менш цікавими. Що тільки не придумали їхні власники, щоб залучити туди більше людей. Про шикарне оформлення і говорити не варто. В одному з готелів ми натрапили на величезний стенд, повний різними овочами і фруктами, як згодом ми з'ясували за допомогою наших шлунків, справжніми! Найбільше мені сподобався готель Venetian, маленька Венеція посеред Лас-Вегаса. Мені пощастило в своєму житті побувати в цьому величному місті Італії, і я власними очима могла оцінити їхню неймовірну схожість. Ми погуляли по мостах через канали, покаталися на справжній гондолі, послухали прекрасну італійську музику.

На вулиці нам вдалося побачити чудові співаючі фонтани. Їх включають кожні півгодини, і різнокольорові струмені здіймаються до неба під оглушливі звуки музики... Один з готелів був стилізований під острів скарбів, там ми побачили справжній піратський корабель.

Гуляючи по Лас-Вегасу весь день, ми навіть не помічали втоми. Настільки наша голова була зайнята новими враженнями, як би що-небудь не пропустити. Душа просто раділа, хотілося танцювати і сміятися! Але, на превеликий жаль, день добігав кінця, вірніше давно вже підійшов. На зворотному шляху ми намагалися ще раз окинути поглядом кожен шматочок міста-мрії, в який я не знала, повернуся ще чи ні. Ми дихали його повітрям, ступали по його землі, дивилися на його небо... Дійшовши до дому, ми були вже зовсім без ніг. Без зайвих розмов ми лягли спати і заснули.

На ранок ми прокинулися бадьорими і щасливими. Ось і прийшов час нам прощатися зі своєю мрією. Але, без сумніву, тепер її можна було записати в список “здійснені”. Такого багатого на враження дня в моєму житті ще не було. Раннім ранком ми виїхали з нашого затишного готельчика і вирушили прямо на найближчу приміську заправку знову “заробляти” гроші на бензин. Цього разу все виявилося навіть простіше, адже тепер ми говорили, що програли всі гроші в казино. Набравши достатньо грошей, ми заправилися і вирушили в дорогу. Дорога назад здалася мені приємнішою, ну це й зрозуміло. День був просто чудовий, не дуже жаркий, але сонячний. За вікном миготів пустельний пейзаж, вдалині виднілися невеликі гори. Раптом гучний звук відволік мене від пейзажів, і ми знову зупинилися на узбіччі. Я не могла повірити – у нас знову лопнуло колесо, цього разу переднє. Ну хіба так буває?! Цього разу поблизу не було ніякого селища, тільки якесь звалище праворуч від дороги. Робити було нічого, вирішили спробувати щастя там. Якось без переднього колеса з'їхали з дороги і вирушили на пошуки. З'ясувалося, що це було не зовсім звалище. Це скоріше можна було назвати кладовищем старих речей. Тут спочивали старі трейлери, цілком, до речі, в робочому стані, машини, запчастини, навіть біотуалети. Найбільше ми вразилися, коли помітили, що на цьому кладовищі хтось живе! З одного трейлера вийшов сильно зарослий чоловік і почав стукати молотком по якійсь залізяці. Вирішили попросити допомоги у нього. Підходячи ближче, ми розгледіли біля його трейлера собачу будку зі нудьгуючим в ній собакою, розкидані дитячі іграшки. Трохи далі розташовувався невеликий загін з двома милими осликами. Оце так, подумала я, такої Америки я ще не знала!

Чоловік виявився не дуже балакучим, але зате погодився нам допомогти. Разом з Рене вони пішли шукати колесо. А ми тим часом влаштували собі екскурсію по тутешніх місцях. Зазирнули в усі машини і трейлери, погладили осликів, зустріли ще парочку місцевих жителів. Ми посоромилися запитати, чому вони вибрали життя на покинутому звалищі далеко від цивілізації, але, думаю, це був їхній особистий усвідомлений вибір. Помінявши колесо, Рене подякував нашому новому знайомому, той навіть відмовився від грошей. Попрощавшись, ми рушили далі.

На щастя, решту шляху ми проїхали без пригод. До вечора ми були вже в ЛА, я знову побачила свій улюблений океан і ще раз переконалася, що життя прекрасне. Завершилася найцікавіша пригода в моєму житті і мені навіть здалося, що я стала трохи дорослішою.