Коли в житті все добре, ми нічого не робимо, нічого не досягаємо, пливемо за течією, яка нас несе. І для того, щоб життя стало бурхливим потоком, а не сільським струмком, потрібен «стусан під зад».

Для мене це стало зрадою, розчаруванням і усвідомленням, що я ще нічого не досягла у свої 19 років. Я залежала від людей, які мене оточували, я жила їхнім життям, не будуючи свого.

«Любляча людина» перетворилася на «істоту, яка мене ненавидить».

Перші місяці без нього незвичні, самотні. Соромно зізнатися, я передивилася всі серіали на ноутбуці, я не виходила з дому, бо не було з ким.

А вони продовжували жити своїм життям, адже воно в них було. А в мене просто-напросто немає заняття. Інститут - дім - інститут - дім.

Якось я вирішила все змінити. Я вирішила, що мені потрібне моє життя, в якому буду тільки я, мої захоплення, мої заняття.

Я вирішила знайти роботу. Ось тільки не думала я, що натраплю на сайт із роботою в Америці. Лежачи на дивані, я перечитала весь сайт від кірки до кірки. Враховуючи мою уяву, за 20 хвилин я вже встигла побувати в Америці, пережити літо пригод і повернутися назад. Почитала, і годі. Закрила ноутбук. Відкрила ноутбук і знову залізла на сайт із чіткою думкою «Хочу!»

Сумний початок, але для мене це стало точкою відліку! Отже, welcome to my blog!

P.S. (21.04.2010) Для тих, кого цікавить саме проходження посольства, можете прогортати сторінок так 18, а там, де мої записи почали писатися великим, навіть ВЕЛИЧЕЗНИМ шрифтом - це радісні хвилини моєї ейфорії!!!!))))) Хоча я, наприклад, люблю читати блоги повністю - так можна відчути автора... Ну це так, відступ...

P.P.S. А що вас «штовхнуло» в цю авантюру??? Або що підштовхує???)))))