2 липня 2011 року. Я піднімаю очі і дивлюся на велику арку з написаним на ній привітанням у Мексиці. Навпроти мене людина, яку я знала вже 4,5 роки, і він посміхається.
Ми завантажили сумки, і Гектор вирішує зробити мені автотур містом. Він чудовий водій, але на одному з поворотів він робить дуже різкий маневр і їде в абсолютно іншу сторону. Я повертаюся і бачу те, що вразило мене до глибини душі...
Від свого батька-афганця я багато чула історій про танки, зброю, військових. Але я не була готова з цим зіткнутися в наш відносно мирний час. А вийшло навпаки.
Мирне буднє місто Матаморос, з величезною кількістю машин і людей. Але тут вулиця порожня, і посеред неї стоїть величезний бронеавтомобіль з вежею, на якій кулемет і стрільці...
Що це? Це війна. Про яку іноді говорять у новинах і ніколи - у місцевій пресі. Але всі й так знають: єдині правдиві новини тільки з людських вуст. Журналісти там не в пошані, вони самі мовчать. Сестра Гектора любила одного такого, і його не стало...
Район, у якому я жила, був населений місцевою інтелігенцією - викладачами та іншими держслужбовцями, там завжди була нічна охорона, тільки один вхід і вихід. Викладачів особливо поважають і виділяють будинки ось у таких районах, як Фовіссте (місце мого проживання). Там свої магазини, безкоштовні корти, все чисто і красиво. На стінах будинків намальовані ікони, а на вулицях ростуть манго і авокадо. Федерали і мафія не заходять туди і ставляться з повагою до жителів. Вночі тебе не пограбують, але поза такими стінами ти дуже вразливий... у кожного району своя неофіційна "влада". Автобуси, на відміну від американських, ходять до пізнього вечора. Але на кордон вони перестають заїжджати ще о 8 годині вечора - стає дуже небезпечно, і все місто порожніє. Що не відбувається - обов'язково вночі... черги пострілів у сутінках наприкінці серпня і труп, викинутий біля мерії, який тут же прибрали, дали мені це зрозуміти.
Вдень Мексика - найпривітніша і найживіша країна. Люди не люблять сидіти вдома, спілкування - їхня основна радість, а фейсбук - найбільш відвідуваний сайт. Мексиканці не живуть, щоб працювати, а працюють, щоб жити. Міський автопарк - доступні старі автобуси, оскільки бензин дуже дешевий. Якщо в Браунсвіллі вони були з кондиціонером і коштували долар (студентам за Айсиком знижка - 25 центів), то в Мексиці вони без особливих зручностей і коштують студенту близько 20 американських центів. Такими я зазвичай добиралася до кордону на роботу. Звичайним видовищем був маріачі, що заходив в автобус і безкоштовно грав красиві мексиканські мотиви, тоді автобус затихав і уважно слухав, водій вимикав радіо, і молодь знімала "вуха", щоб почути романтичну класику. Маріачі ніколи не платив за проїзд грошима, виключно своїм талантом.
Будьте обережні з мексиканською флорою і фауною: одного разу перебігаючи поле, я врізалася у величезний кактус. Величезні сантиметрові колючки провели хрещення цією вражаючою країною, а пінцет додав насолод...
Всюди мене супроводжував мій друг, і я довгий час не могла зрозуміти чому. Але з часом мої очі відкрилися ширше. В автобусах до і з кордону постійно їздили певні люди, що зливали інформацію своїм "господарям" про пересування потрібних і "підозрілих" людей. Мабуть, я потрапляла під певний критерій, мене постійно фотографували під виглядом розмови на мобільному або ж просто затихали, коли я розмовляла англійською. Після зловісного хрускоту пальцями Гектора всі починали займатися своїми справами і вже не звертали на мене уваги. Свої, мовляв. Ще одне правило - на кордоні намагайтеся говорити іспанською, поменше англійської. Там майже кожен - мексиканець, і це необхідно для роботи.
Одного разу я чекала приїзду Гектора за мною і розговорилася з місцевими дітлахами. Вони хотіли знати, звідки я, і тоді я намалювала їм карту світу і показала, де живу. До мене підійшла мексиканка років 30, тремтячими руками взяла мою ручку і написала.... be careful. Її слова мали сенс.
