Я їду додому! Боже мій! Невже це я? Перший раз у житті я не хочу назад додому!

Не можу зрозуміти! Адже там же всі мої рідні, без яких я жити не зможу, там усі мої друзі, моє місто і все моє життя! Я намагалася розібратися у своїх почуттях і скласти все по поличках!

На жаль, у мене нічого не виходило! Емоції були занадто гострі та яскраві, щоб зрозуміти там щось!

Але зараз усе вщухло! Сиджу у своїй рідній кімнаті, згадую все і намагаюся зрозуміти, хоча б зараз, що ж мене там так тримало? Що ж у мене там було, чого немає тут? Чому ж я так хочу все повернути, вірніше повторити (можливо в інших відтінках)? Чому? Чому?

_Перше, про що я здогадуюсь – це та сама свобода, про яку я вже писала на своїй першій сторінці!

_І, звісно, самостійність! За всі ці місяці тільки я відповідала за свої вчинки та слова. Тільки я могла вирішувати, як мені краще бути в певній ситуації. Знаєте? Це як, якщо жити з кимось, то з часом звикаєш до цієї людини, так само і тут! Як ніби я жила з кимось, з моїм другим «Я», яке весь час було поруч, радило, підтримувало, пишалося, раділо за мене і т.д. І в результаті я сильно звикла до нього! Звісно, тут воно теж завжди зі мною! І не тільки в мене. Всі люди так влаштовані! Вони можуть запитати в себе щось, самі ж відповісти, якщо важко – заспокоювати себе і т.д. Я до того, що воно завжди зі мною. Але воно там було зовсім іншим) більш передбачливим, активнішим, веселішим і мудрішим! Мені дуже подобалося, як воно працює))) Одним словом, воно відкрилося мені, і я дізналася його з різних сторін, з яких до цього не доводилося! Ось! Напевно, не хотілося з ним прощатися! Адже не було гарантії, що коли я приїду сюди назад, воно залишиться таким самим, не зміниться!

_Не знаю, чи тільки в мене так було, чи це властиво людині просто! Мені здається, я не хотіла прощатися зі своєю мрією. (Не можу сказати, що в мене було відчуття, що я не повернуся більше туди, навпаки, чомусь відчувала, що прощаюся ненадовго)

Не те щоб з мрією, а з тими емоціями, які вона мені подарувала! Адже мрія, яка одного разу стала реальністю, навряд чи потім поверне свій статус мрії! Можливо, це буде дуже сильним бажанням, але мрією... ммм... сумніваюся!

І напевно, з цим почуттям мені шкода було розлучатися, «що я вже не так сильно буду мріяти про Америку! У неї вже інший статус у моєму серці»)

Ні в якому разі я не була розчарована, навпаки, я пишалася, що в мене вона була гідна (а це дуже важливо – не бути зламаним своєю ж мрією! Дуже боляче, коли розумієш, що всі зусилля, час, емоції були витрачені на неварту цього ціль (( У таких випадках напевно краще, щоб вона взагалі залишилася нереалізованою, такою ж солодкою... нехай далекою.

Слава Богу, цього зі мною не сталося! Чому я безумовно рада!

Я рада, що привезла з собою багато незабутніх вражень, спогадів, покращила свою англійську, знайшла хороших друзів, стала більш самостійною та впевненою, побачила інше життя, культуру, яка так сильно відрізняється від нашої!

.....І ось нас пропустили в літак! Був час до вильоту... подумати, заспокоїтися! Я спробувала згадати все хороше, що в мене було в цій прекрасній країні, набрала купу позитиву і сказала собі:

«Це все найдорожче, що я везу з собою! У мене цього ніхто не відніме! Тож чого я плачу? Треба радіти) І зі сльозами на очах, але з легкою посмішкою подумала: Im goin home) Mama im comin home to you

Боже, я і зараз плачу........

P.S. Never was so emotional! Really! That’s Americas fault hahha))))

In Love With It!!!!