Немає сенсу описувати, скільки часу кожен студент витрачає на заповнення DS, то пропущений рядок, то забута галочка. Але з такими проблемами цілком легко можна впоратися за допомогою координатора та інтернет-кафе, куди довелося збігати разів 5, щоб довести все до ідеалу. Думаю, почати варто з того самого дня, коли я вирушила за візою, дня, який підкрався так несподівано, і який буде описаний далі...

10 лютого 2010 року, 04:25

Сьогодні, у буквальному розумінні цього слова, вершилася історія, нехай не та, велика, що могла торкнутися всіх і кожного, але історія моєї долі, і доль тих, хто в той же день і в ту ж годину опинився перед порогом посольства Сполучених Штатів. Але про все по порядку...

Поїзд Алмати-Астана зупинився в сплячому місті о 4:10 ранку. Караганда зустрічала його холодно, з морозами в 30 градусів і вітром, що перетворював цей мороз на шквальну крижану бурю. Провідник, покрутивши мій квиток у змерзлих руках, глянув на посвідчення і тут же повернув мені документи назад зі словами: «тринадцяте місце, проходьте, будь ласка».

«Тринадцяте місце? Оце так!» - промайнуло в мене в голові – «хороша цифра!» Ще раз глянувши на батьків, що стояли на платформі, безсумнівно, впевнених у мені більше, ніж я сама, я заходжу в сплячий вагон. Через кілька хвилин поїзд рушив, забираючи мене з маленького рідного містечка до столиці, до нових подій і відчуттів, через які мені слід було пройти в цей день. Навряд чи можна описати стан людини, яка в сум'ятті нібито впевнена у своїх знаннях і кмітливості, але розуміє всю серйозність майбутнього заходу і те, як на його результат може вплинути хвилювання. Ті, хто відчував подібне, звичайно зрозуміють. Поїзд поступово набирав хід, і звук коліс заспокоював і хилив до сну, що й робили люди, які опинилися в одному купе зі мною. Я закриваю очі. Що може бути простіше? Потрібно просто подумки «програти» в голові всю ситуацію, «придумати» майбутнє, і йому нічого не залишиться, як здійснитися. Недоліком фантазії я не страждала, тому живі картинки проносяться в голові, залишаючи відчуття задоволеності і спокою: все буде добре! У цьому немає сумнівів!

• Не заперечуєте? – порушив моє «прогнозування» чийсь голос.
• Будь ласка.
  Поважний дідусь вмощується навпроти мене з чашкою гарячого чаю, і розпитавши про те, хто я і звідки їду, вирішує, що не дати мені нудьгувати — це його місія на сьогодні. Ось і справді кажуть, чого тільки не почуєш у поїзді, а головне те, наскільки бесіда може затягнутися. Було вже світло за вікном, коли була завершена історія про останнього, сьомого предка з його роду, і повернувшись у сьогодення, аксакал почав сварити свого неробу-онука.

Астана, тим часом, була теж не надто привітною в плані погоди. Роздумувати я не стала, і посидівши з 30 хвилин у залі очікування, взяла таксі і попрямувала до посольства. Потрапити туди потрібно було до 10, але тих, хто приїхав раніше, милостиво впустили всередину.

Немає нічого страшного в тому, щоб здати свої речі, пройти через металошукач і увійти в інше приміщення, де на стільцях рядами сиділи студенти, що чекали на виклик, і ті, хто з якихось інших причин був змушений звертатися за візою. Найстрашніше і найважче було зберегти той спокій, на який я налаштувалася заздалегідь. Все ж незвичайна обстановка сильно впливає на підсвідомість. Дивлюся на охоронця, що відчиняє переді мною двері одні за одними (ну треба ж, який джентльмен!) і приходжу до висновку, що він щось говорить мені, шкода, я не зрозуміла що. :-) Ті, хто чекав своєї черги, від нудьги розглядають «новеньку», і з останнього ряду чиясь рука привітно махає. Ну, нарешті, хтось знайомий! Аліса приїхала на годину раніше, і вже встигла звикнутися з новою обстановкою. Ось і остання хвиля страху, за якою послідує або повне заспокоєння, або нестримна паніка. Я сідаю, і, перекинувшись парою фраз із подругою, знову намагаюся налаштувати себе на позитивний лад. Через якихось 30-40 хвилин я нарешті дізнаюся, отримаю я візу чи ні, а отже, чи поїду я в Америку, місце, про яке ми з друзями тільки й мріємо з того часу, як стали учасниками програми.

Я з цікавістю оглядаю людей, що сидять. Всі вони прийшли сюди з тією ж метою, що й я. То звідки така думка, що я можу залишитися без візи? Ось лунає голос консула, і сімейна парочка підривається з місця і прямує до віконця. Стандартні питання: знання мови, мета візиту, родичі і друзі в штатах. Слідом за ними до віконця був викликаний сивий дідусь, який ні багато, ні мало запросив візу США, щоб взяти участь в атлетичних змаганнях серед ветеранів. Оце молодець! Хотілося б і мені в його роки не втратити інтерес до життя. Дідуся уважно вислухали, а потім, як і у всіх попередніх випадках, консул вимовив: «ви отримаєте свою візу через вечір». Надихаюча фраза! :-)

Для підняття бойового духу, до речі, в посольстві крутять один і той же кліп, тривалістю 5-8 хвилин. На екрані відображають щасливі мордочки американців усіх віків, соціальних верств і національностей, які привітно махають рукою, і з посмішкою вимовляють заповітне і таке, що має магічну силу, слово: Welcome! Welcome! WELCOME! І якщо перегляд цього життєрадісного і позитивного відеофрагмента не переконає вас у благополучному результаті справи, то навіть не знаю, що ще в змозі вам допомогти. Можливо, тільки чарівна посмішка консула?

Тим часом людей, що звертаються за візою не за програмою, стає все менше, і охоронець повідомляє, що нам потрібно здати документи в 1 віконце, а потім пройти процедуру сканування відбитків пальців. Поруч з віконцем не повинно знаходитися більше 3 осіб. Тут ніяких проблем, всі співробітники говорять російською, тому необхідно чітко виконувати їхні прохання і спокійно чекати своєї черги. З «традиційним» запізненням у 30 хвилин прибуває координатор з астанинського офісу Work & Travel, а в цей час перші студенти вже підходять на співбесіду до консула. Перші секунди ми, що сидимо в очікуванні, напружуємо слух, щоб вловити все, про що запитує консул. Ніяких нововведень серед питань: мета поїздки, час перебування, місце навчання. Найкаверзнішими питаннями, за моїми спостереженнями, стали ті самі питання, на які так намагалися звернути увагу наші координатори. Більшість студентів запитливо дивляться на посла і крутять всією п'ятірнею перед сканером на його прохання покласти вказівний (або інший) палець на сканер. У такому випадку, Містер А. Ор терпляче повторює своє прохання російською. Тому засмучуватися, якщо трапиться така помилка, не варто. Питання “What do you study?” викликало не менше труднощів, хоча студенти, які пройшли консультацію з координатором, без зусиль повідомляли список тих предметів і дисциплін, які займають їхній час в університетах. Послухавши відповіді кількох студентів, ми заспокоюємося: все не так погано. Смуга удач припиняється після того, як із сяючими від щастя очима моя подруга виходить із залу. Ні, не думайте, що комусь було відмовлено у візі. Просто консул таємничим чином зник, і протягом 40 хвилин ми були позбавлені можливості чути його голос. Причину відсутності консула нам пояснили лише коротко, і більше нічого не залишалося, як тільки чекати. Всім відомо, очікування — велика нервова напруга. Студенти трохи розговорилися і жартували, що консул втік на ланч. А тим часом наш координатор як міг розважав знуджених мандрівників. Чого ми тільки не почули: де жити, де працювати, чого боятися, а що не варто брати в голову. Як не крути, а людина, що знає щось, не зрівняється з людиною, що має досвід.

Час, здавалося, зупинився, коли як промінь світла в темному царстві пролунав голос посла, і весь натовп тих, хто чекав, полегшено і радісно зітхнув. Черговий студент (а якщо бути точною, студентка) попрямував до віконця. Співбесіда триває недовго, всього 5-7 хвилин. А тих зі студентів, хто вже бував за кордоном або має рідних і друзів у США, чекала довша бесіда. Довга — це не означає важка. Тому ніяких фактів своєї біографії приховувати не потрібно.

Переді мною в черзі залишилося 5 осіб. Чи хвилююся я? Так, безумовно. Один за одним відходять від віконця студенти. Залишилося 4 особи, 3, 2... І ось нарешті я чую своє ім'я в «американській обробці». Тепер уже не дні, не години, не хвилини відділяють мене від співбесіди, а якісь 15 секунд, за які я встигаю підійти до віконця. І чому ніхто зі студентів не посміхався, як вчили нас координатори? А мені ось хочеться сміятися!

• Hello! How are you?
  Чесно кажучи, консул був дещо збентежений, що вперше за весь цей день хтось цікавиться його справами, тому він як справжній американець відповідає, що все добре, але після певної паузи. Можливо, тому я, упиваючись своєю радістю, прослухала, який саме палець потрібно покласти на сканер, але ця помилка залишається непоміченою. Містер Олександр Ор, невисокий молодий чоловік зі світлим волоссям і веселими очима, спритно клацає по клавішах і перебирає мої документи. Разом з тим він ставить ще кілька питань, а потім відкладає мій паспорт убік і повертає мої документи, повідомляючи, що паспорт з візою буде переданий координатору. Взявши документи, і відповідаючи на побажання гарного дня, я відходжу від віконця, до якого була прикута моя увага протягом останніх 2 годин. That’s it! Швидко, без проблем і зайвих хвилювань. З моїх рук тут же випаровується DS 2019, яка повинна залишатися у координатора, і я повертаюся на своє місце, одягаюся, і побажавши удачі студентам, що залишилися, виходжу.

Біля будівлі посольства стоїть таксі, кимось викликане і, мабуть, забуте. Паркуватися поруч із посольством не можна, і охоронець марно намагається вселити це водієві, який, у свою чергу, не хоче втрачати клієнта. Разом зі мною посольство залишає ще одна студентка, яка тут же переконує мене поїхати на вокзал саме на цьому «безгосподарному» таксі. Що ми і робимо.

Ось і автобус Астана-Караганда. Дорогою додому я багато думаю (а чим же ще зайнятися?) про те, що змушує мене та інших студентів так хвилюватися в день проходження співбесіди. Невпевненість у собі? Ні, може, страх перед чимось новим. І потрібно сказати, це приємне хвилювання, яке варто випробувати хоч раз у житті, адже такого першого разу більше ніколи не повториться. Потрібно тільки вірити в краще, не сумніватися у своїх можливостях, і удача обов'язково посміхнеться вам в особі консула Сполучених Штатів :-)