Грошей на поїздку в мене не було. А підійти і попросити у тата 2 тис. "зелених" напевно страшніше, ніж пройти співбесіду в посольстві.
Я все ніяк не наважувалася, але й терпіти не могла, адже численні форуми розпалили ще більше бажання.
Вичекавши, коли у тата буде гарний настрій, я почала говорити про роботу в Америці. Невимушено і жартівливим тоном, щоб тільки не сполохати. (Відчуваєш себе мисливцем в африканській савані, де один невірний "крок", зайвий шурхіт, і здобич втече геть!)))) Такими розмовами я привела його до ноутбука до сайту iec.by і дала татові час перетравити інформацію. (Для цього я навіть подругу в гості покликала: ну як тато відмовить подивитися, що донька просить, коли поруч її подруга... незручно ж)
Доводів у мене накопичилося багато:
- Це офіційна програма.
- Це спосіб відчути самостійність.
- Це практика мови.
- Це можливість подорожувати.
- Я можу дзвонити додому по скайпу хоч щодня.
- Програма окупається.
- У мене буде страховка
і ще багато-багато вмовлянь, розмов, причин, а також очі, як у кота в Шреку!)))
Останнє, що вплинуло на тата, це той факт, що я збираюся одна, без подруг чи компанії. Він одразу зрозумів серйозність моїх намірів.
2 тижні було очікування, ще 2 тижні він думав над договором. А я не могла сказати ні слова, тому що будь-яка згадка про Америку викликала роздратування.
І дочекалася-таки! Коли перший внесок був оплачений, а договір підписаний, можна було досхочу радіти, не стримувати емоції! А тато, схоже, тільки тепер зрозумів, що моя психологічна атака обеззброїла його повністю, та ще й влетів "на бабки" він!
