У мене так багато хочеться написати, тільки спочатку хочу зробити такий невеликий вступ. Я, звичайно, розумію, що на цьому сайті блоги створюються, щоб розповісти про свою подорож, пригоди і так далі. Але хочу вас запитати: чи зможете ви зрозуміти мої записи, не знаючи деяких аспектів мого життя, мого способу життя і думок? Я припускаю – ні. Блог – це щось на кшталт особистого щоденника, особистих роздумів. Блог – це записи, розраховані на публіку. Тому хочу привітати всіх читачів, якщо такі є: ласкаво просимо в мій світ, авантюристи!

У мене сьогодні страшенно гарний настрій! Здогадуєтесь чому? Так, звичайно ж здогадуєтесь! Тук-тук, до мене прийшов лист з датою моєї співбесіди в посольстві. 9 квітня. Ще цілий місяць до довгоочікуваної зустрічі з консулами. Зізнатися чесно, я зовсім не хвилююся. Так, можливо я трохи дивакувата, навіть я б сказала дивна! Адже хіба є ще люди, які абсолютно не хвилюються перед страшним дядьком (або тіткою) послом!)))))

За свої 19 з половиною років я вже стільки багато перехвилювалася, що іноді я думаю про свої нерви як про сталеві прути. Я хвилювалася через кожну оцінку в школі, я хвилювалася через свої слова, вчинки, я хвилювалася про своє майбутнє, я хвилювалася навіть про своїх батьків, намагаючись їх не нервувати даремно! Я постійно хвилювалася.

І що ви думаєте, до інституту хвилювання випарувалися. Першим етапом «хом'ячого спокою» стало вступ до інституту. Я сама все оформляла, ніхто не проводжав мене на централізоване тестування, і я йшла туди з посмішкою. І з подивом спостерігала за іншими абітурієнтами, що сиділи в аудиторії, у яких руки тремтіли, все ламалося і падало!

Оскільки у мене все не як у людей, при вступі потрібно було здавати ще й усний іспит: есе з виступом на публіку! Я друга зголосилася, просто тому, що було нудно сидіти!)))

Перша сесія. На перший залік я проспала, і запізнилася хвилин на п'ятнадцять.

Перед першим іспитом о 4 годині ранку я читала під ковдрою книжку на телефоні, замість того щоб виспатися.

Викладачів я вже абсолютно не боюся, ну чого їх боятися, вони ж лююююди все-таки. Іноді у мене складається враження, що деякі викладачі самі побоюються студентів.

І ось зараз, замість того щоб читати форуми, готувати англійську, заучувати питання до співбесіди, я зі спокійною душею просто продовжую вчити предмети в інституті, щоб достроково здати сесію.

Коли я сказала подрузі, що хочу сесію достроково здавати, вона ледь не перехрестилася: це ж який кошмар – здавати сесію одній, наодинці з викладачем. А що? Так навіть цікавіше, я із задоволенням потеревеню з викладачами. Може навіть вдасться подискутувати. Це я люблю, хоч щось дійсно відповідає моїй спеціальності. Все-таки журналіст з мене так собі, ось блоги писати – саме те. Хоча... Хто знає як складеться доля!)

Форуми. Знаєте, коли мені було нічого робити, я з жадібністю читала форуми, лазила по посиланнях. Але як потім зрозуміла, то в одній і тій же темі ОДНЕ і те ж питання запитувалося разів так ...двадцять! Ні, напевно відчай має знайти на мене, або абсолютне неробство, щоб я туди ще залізла. Хоча як то кажуть, зарікатися не буду.

Сесія ця до речі буде ДУЖЕ важка. Одна тільки російська література чого варта. А білоруська, так взагалі вбивство. Ну, нічого, я вірю, що все буде добре. #пригода #студентськежиття