ПОТОКИ ЖИТТЯ

Почав читати нову книгу Ірвіна Ялома «Дивлячись на сонце. Життя без страху перед смертю». Ялом приголомшує. Він чудовий!

Вчора на роботі злився на себе. Іноді міркую як ханжа. Хто я такий, щоб робити передчасні висновки?! Тепер очевидно, що навіть у «Mavericks» є непогані люди. Після місяця роботи починає вимальовуватися конкретика. Мені, до речі, крім Каліти (наголос на другому складі) — красуні-менеджера, про яку я розповідав раніше, подобається тепер ще одна дівчина з «танцівниць». Не розумію, звідки в мене це: коли подобається жінка, кудись діваються всі слова, не знаю, що сказати. Відчуваю зазвичай себе у зв'язку з цим безглуздо. А подобаються часто.

«Жінка — це диво. І подарунок». Хто сказав: «Чоловік Бог і творець, а жінка Богиня і хранителька»? Я поступово прийшов до такої думки, яка переросла в твердження. Не стану про це кричати посеред вулиці і переконувати всіх і вся. Досить вірити і відчувати.

Людина — найпотужніше джерело енергії. Наші мрії мають потенціал збутися. Мені іноді здається, що від мене починають розпливатися хвилі. Точніше, ніби я сам — хвиля, тільки розливається з центру — по колу. Я — енергетичний згусток. Приголомшливе відчуття. І раніше я в собі цього майже не відчував. У мене не виходило надовго утримати енергетику.

Коли людина зустрічає свою споріднену душу, їхні енергії об'єднуються і потік стає потужнішим — справа очевидна.

Я дочитав позавчора «Міст через вічність» Річарда Баха. Часто люди не вірять у те, що такого рівня стосунки можливі. Бах у своїй книзі без прикрас розповідає про себе, свої погляди, про зустріч з майбутньою дружиною і про багато що, що з ними сталося після.

Для мене це — книга, що простягає всім нам місток, мовляв «ви запитуєте: якщо є кохання, покажіть нам хоч одну пару, яка живе щасливо?! Добре, ми розповімо про нас! Адже ми і є така пара!»

Питання, на яке в постах я жодного разу ще не відповідав:

А ЧОГО МЕНІ ВІД ЖИТТЯ ХОЧЕТЬСЯ? ЧОМУ ОПИНИВСЯ В АФРИЦІ?

Взагалі-то це мене характеризує в якійсь мірі. Не подобається «перевірене і розкуштуване». Ну, як Америка чи Європа, у випадку з подорожами. Хочеться бути першопрохідцем, або майже. Якби я знав про існування такого місця на землі, де нога людини ще не ступала — можна не сумніватися, майже напевно, я хотів би туди.

Ось приблизно з цієї ж причини, що я тут, хочеться мені в Австралії побувати, Новій Зеландії та Новій Гвінеї. Куди-небудь в Азію з'їздити. Вітьку (товариша) вже дуже все азіатське приваблює. Ось, я теж думаю. До речі, він у січні, сподіваюся, теж опиниться тут — приїде відпочити і погостювати. Буде здорово, думаю!

В цілому, про подорожі хочеться сказати, що варто... поїздити, подивитися, ВІДЧУТИ. А як «остання точка» для мене — політ у космос, від якого я отримав би такий струс, що міг би після цього собі сказати: ну ось і все, Сьом! Можна тепер додому.

А що таке дім? На сімдесят відсотків ми самі вже і є наш дім. Ще двадцять відсотків — люди, що нас оточують. І лише десять відсотків — конкретне місце. Але все це дуже-дуже важливо!

Так, і ще хочеться відповісти на питання...

А ХТО Я?

Мені завжди здається нескромним, непристойним і занадто самовпевненим говорити, що я — письменник. І психолог. Притому, зовсім непоганий. Так говорити — язик не повертається. Потім, ніяково і можна бути підданим серйозній на цей рахунок критиці, навіть самим собою. Ось тільки це ЄДИНЕ, що я можу (хоч якось), що мені подобається і в чому хочеться рухатися і вдосконалюватися.

І мрію, принаймні, за літературу свою отримувати гроші. А так як з гонорарами за книги справа поки не зав'язалася, весь час доводиться бути «десь між». Бажаннями і можливостями, наприклад.

Жахливо набридло весь час працювати незрозуміло ким і займатися всякою нудьгою. Не бажаю заглиблюватися і витрачати купу часу на зовсім мене не цікавляче. Але де взяти на життя? Як можна одночасно, скажімо, подорожувати і не думати, де мені на це взяти коштів?!

Ще хочеться любові, сім'ї. Діти б мої мене, напевно, любили іноді. А я б любив їх безперервно.

ПРО ПОЛІТИКУ

Після того, як написав десь раніше в постах, що в Кейптауні на роботу охочіше беруть білих, Свєта (подруга) здивувалася і поцікавилася: «А я думала, це в Америці чи ще де дискримінація чорних, але не в Африці». Взагалі-то, вона права. Це дійсно так.

Я насправді слабо орієнтуюся в політичній ситуації ПАР. Правда, Стас розповів мені дещо, ось з його слів можу розповісти і вам. Може, Інтернет, газети і журнали дадуть більш детальну і правильну про це інформацію, а може, і ні. Я ж не особливо довіряю ЗМІ. Стасу я довіряю більше.

Значить, є у них тут такий Зума — чувак, що мітить в президенти. Зрозуміло, чорний. Абсолютну владу в країні тримають чорні. Є дві партії: основна, що керує політичною ситуацією, «осіла» в таких найбільших містах, як Йоганнесбург, Дурбан, Кімберлі і, звичайно, Преторії і нечисленна «біла партія», якій «відданий» Кейптаун. Хелен Зілле — мер Кейптауна — біла.

Ну, як я зрозумів.

Так ось перше ім'я, яке тут почув Стас, переїхавши сюди два з половиною роки тому з Еміратів, було ім'я Зума. Когось він там нібито зґвалтував, та ще й був замішаний в махінаціях або якихось більш серйозних злочинах. А тепер він — обличчя основної партії і всі чорні на майбутніх президентських виборах тупо збираються голосувати за нього. Тільки через колір шкіри. І сміх, і гріх. Як у нас, і як всюди в політиці! Америка з Європою, або Україна з Грузією краще, чи що?!

Але повернемося до Південної Африки. Є така людина, напевно багато хто про нього хоча б чули — Нельсон Мандела. Екс-екс президент ПАР. Йому, здається, дев'яносто років нещодавно виповнилося. Кажуть, дуже хороший мужик. У нього цікава доля. Він один з тих, хто боровся за закінчення апартеїду, після чого, власне, президентом-то і став.

Так ось, Нельсон Мандела стояв за рівняння народів Південної Африки і подолання всякої дискримінації. Стояв за рівність чорних, кольорових і білих.

Однак, естафету після нього ніхто не прийняв і ситуація зараз рівно протилежна: основні права чорним, потім — кольоровим, а тільки потім вже білим.

У всіх банках, державних установах і урядових структурах одні чорні. Думається, по телебаченню, та й в інших ЗМІ (але цим всім я не захоплююся; та й до телевізора раз на півроку в гості заходжу, не частіше) їх теж чимало.

Людям з темною шкірою держава дуже допомагає. Наприклад, у розвитку великого і малого бізнесу, створюючи найзручніші умови. Головне, будь ти з головою і май бажання діяти.

Звучить, може, і вражаюче, але на ділі ситуація майже карикатурна. Чорні в більшості своїй працювати не хочуть, думати не думають, а все мати бажають. А якщо щось роблять, то «на відчепись» (тільки матюкливе).

У мене перед очима прикладів маса: замість того, щоб працювати, без толку стоять і мелють язиками. Припустимо, обслуговуючий персонал: так миють... підлогу, скажімо, посуд; одяг перуть — ну хоч руки відірви. На «відчепись» все і завжди. Ну, ось... то і мають!

А так як в Кейптауні в міському управлінні і бізнесі, по всій видимості, заправляє багато білих, навіть мер — бур, то і результат на обличчя. Робочих вакансій багато, влаштуватися не особливо проблематично. Місто красиве. Чистеньке. На заробітки всі їдуть сюди і не тільки з ПАР, але і з сусідніх країн. За місцевими мірками тут добре платять. І сам Кейптаун росте і розвивається.

Ось і робіть висновки!

Всю країну оцивілізували білі. Тільки ставилися вони тоді до чорних як до худоби. Приклад, банально якщо: сподобався, припустимо, їм будинок. А там чорні живуть. Білі туди приходять і вбивають мешканців, займають їх будинок. Пофігу на все їм було. А тепер ось чорним на все пофіг. Одне радує, цивілізація як була запущена, так процес і йде. Люди, хоч поки і неквапливо, але йдуть від своєї дикості.

04 листопада 2008