Частенько дрібниці залишаються непоміченими, але саме на дрібницях будується наше життя: всі враження, всі емоції та всі спогади. У тому числі й спогади про кожен день, проведений десь далеко від дому.

Ледь помітний акцент людей з цього району порівняно з людьми з Мід-Весту – здавалося б, дрібниця. Або, наприклад, те, що вже давно в офісах на кшталт Соціального захисту всі працівники розмовляють іспанською так само добре, як і англійською. А ще те, що тепер у більшості сімей вдома є Wii та кабельне (таке, що можна записувати те, що тобі хочеться, або пропускати рекламу). Ми ж помічаємо те, що на вечерю у нас були бургери, що дощ не дозволяє скупатися в басейні і що знайти роботу зараз досить важко. Чому тоді ми не можемо помітити інтонацію, з якою вимовляється фраза "i miss you"? Що з нами не так у цей момент? Ми ніби пропускаємо все душевне, намагаючись встигнути на автобус до Бостона або швидше зв'язатися з роботодавцем. Я просто хочу бути тут і помічати кожну дрібницю, яку ти повідомиш мені на AIM.

Напевно, для такої програми як Work and Travel USA я трохи неправильно обрала країну. Я приїхала у своє Минуле. Туди, де я вже була і де навіть є мої речі й лежать мої спогади. А ще до них прикріплені маленькі бірочки-дрібниці, які я або раніше не помічала, або спеціально ігнорувала. А тепер від дрібниці важко – вона ніби відтягує кишеню. За ідеєю, мають хрустіти зелені папірці, але я все сиджу і переглядаю ювілейні чвертьдолари. Дрібниці, які сповнені спогадів. Я люблю це місто.