І знову привіт. Отже, нарешті вільна хвилинка.

Розповідь про Діму. Діма — це друг одного мого знайомого (Іллі), який написав мені, коли я була вже зовсім зневірилася. Це людина, яка їздила так само як усі ми за програмою Work and Travel USA, але одружилася і залишилася в Америці.

Він мені дав кілька адрес і телефонів, куди я могла написати. На одну відповіли. Я так раділа. Але це було недовго. Потім він 3-4 рази ганяв Діму з моїми, а точніше з нашими документами. Тому що сайту в них немає, а менеджер чомусь категорично відмовлявся зі мною контактувати. Точніше, я дзвонила, але він казав — усе через Діму. При тому, що був уже квітень, середина, чорт забирай. І мене просто трусило. Закінчилося це депресією. Я робила все необхідне, але вже настільки втомилася, що ні в що не вірила.

Ще Діма мені порадив зайти на сайт міста і добре його вивчити та "спамити" адреси. Я паралельно з тим, що не вірила і чекала на відповідь, все-таки розсилала листи. Штук по 30 на день. З'являлися якісь незначні результати. І ось числа 15-го мені прийшла від одного ресторану пропозиція заповнити анкету. Я з таким завзяттям її заповнила. І чекала. Але був Великдень і всі роз'їхалися, як я думала, вони теж (як з'ясувалося пізніше, треба просто залишати повідомлення). Чекала цілий тиждень. Ставила купу запитань і писала листи. Вже розчарувалася. Як РАПТОМ......

Не повірите! ОДРАЗУ! БЕЗ ЖОДНОЇ ТЯГАНИНИ! Вислали мені Job offer! І разом відповіли на всі мої запитання. Сказати, що я була рада — нічого не сказати. Ще день я витратила на те, щоб його заповнити, і ще день, щоб отримати підпис роботодавця! ВСЕ! Ось це швидкості. З того моменту, як я їм написала, минуло 1,5 тижні. Як легко, виявляється, буває знайти роботу!

Митьма побігла відносити оффер. Ось так 18-го (так, здається, 18-го) квітня я віднесла своє робоче запрошення і стала чекати на співбесіду.