До Коді нас довезли на маленькому автобусі милі жінка і чоловік, причому вела вона, а не він. (У них в Америці взагалі все навпаки). Дізнавшись, що ми їдемо в Коді без жодного уявлення, де ми будемо жити, працювати і не маючи там жодних родичів або знайомих, вони були, м'яко кажучи, в шоці (і я їх у цьому підтримую). Вони навіть, здається, самі розгубилися і не знали, як нам допомогти. Поки ми проїжджали повз сірі та безлюдні містечка, я молилася, щоб це не був Коді... Потім нарешті ми побачили довгоочікуваний напис «Welcome to Cody» і перед нами постав дуже милий містечко з купою сувенірних магазинчиків, готелів, ресторанів... і від усього так і віяло Диким Заходом... Це було кохання з першого погляду... між мною і Коді) І тоді мене вже не хвилювало ні те, що нам ніде жити, ні те, що я хотіла нарешті помитися і поїсти... все це було вже не важливо! Але водіям автобуса потрібно було нас десь залишити і вони не могли просто викинути нас посеред вулиці. Жінка-водій зателефонувала якійсь своїй знайомій і запитала, в яких готелях є вільні і недорогі кімнати... Але оскільки ми приїхали туди прямо напередодні дня Незалежності, то майже всі готелі були переповнені і нам запропонували поїхати в готель «Six Gun», в якому за одну ніч з нас двох мали здерти 95 баксів! «95 баксів? Ви що жартуєте?! Ми навіть в центрі Нью-Йорка всього 60 баксів віддали... а тут якийсь Коді!» Але робити було нічого, довелося нам погодитися і нас довезли до цього ось готелю, який ще на додачу знаходився майже за містом. Зайшовши всередину готелю, я відчула той же шок, що і Джим Керрі у фільмі «Ейс Вентура 2: Коли кличе природа», коли його герой побачив купу опудал тварин на стінах кабінету) О Боже, в цьому готелі було навіть, здається, більше таких же ось бідних, вбитих звіряток... нелюди((( Нам дали ключі від нашого номера і ми втомлені, голодні і за 3 дні немиті і нормально невиспані побрели оглядати свої «апартаменти».