А зараз, дорогий читачу, я спробую коротко викласти найважливіші події нашого подальшого американського буття. А коротко тому, що на цей момент написання USdiariesbook я раптом вирішила взяти участь у конкурсі... А вже детально і спокійно дописувати цей документ буду потім...

Отже, пошуки. Можу відверто сказати: наші щоденні пошуки роботи нагадують мені зараз трьох новонароджених, ще сліпих кошенят, які опинилися у великому новому світі і не знають, куди податися.

Кожен наш день починався так: ми виходили з дому досить рано, оскільки було ще не так пекельно спекотно і здавалося, що можна багато чого встигнути. Ми виходили на величезну (і вже через пів години випалюючу) Highway і тикалися в практично кожен заклад (як правило, цей заклад був пов'язаний з їжею: пончикові типу Krispy Kreme, піцерії типу Pizza Hut, ресторанчики-забігайлівки типу Denny's.......................ну, загалом, картина типова :)

І всюди нам, природно, сували анкети, які ми негайно заповнювали, віддавали назад, чекали, сподівалися, що ось-ось подзвонять нам (бабусі) додому і запросять на круту роботу. Але нічого не відбувалося. День за днем ми починали і закінчували наші паломництва з тими ж, що й вчора, результатами. Кожне паломництво підходило до кінця ближче до обіду, оскільки я спочатку зовсім не переносила спеку. У мене паморочилося в голові, мучила задишка, боліли від довгої ходьби ноги, піт покривав усе тіло, і хотілося тільки одного: опинитися в нашому будиночку з кондером на найнижчій температурі. Мої друзі ж, навпаки, почувалися нормально... Дня через два з нас почала сходити перша партія шкіри.

Але не подумайте, що ми були такими відморозками і після обіду вирушали знову на пошуки! Ми їли і вирушали на океан. Ласкаві хвилі змивали з нас втому, роздратування, невпевненість; вселяли надію, радість за те, що ми маємо, за те, що ми разом і нам добре. Так, незважаючи на всі невдачі з влаштуванням на роботу і на фінанси, що закінчувалися, ми були раді всьому, що у нас тоді було.

Ми дуже подружилися з бабусею Велною. Вона по неділях брала нас до баптистської церкви. Може, хтось скаже "ФУ! та там же нудно!", на що я можу відповісти: там може бути нудно лише тому, кому до лампочки те, чим живуть справжні американці, що їх хвилює, які вони в неофіційній обстановці, як ставляться до людей, що люблять їсти, як влаштована їхня релігія. Ми багато дізналися в церкві. Так, там більшість літніх людей, трохи молоді, половина людей середнього віку. Вони всі різні. Немає хороших чи поганих, але зараз я згадую їх усіх лише з позитивного боку. Говорячи про людей з церкви, я маю на увазі всіх американців, з якими нам довелося спілкуватися, тому що вони такі. :)

Після церкви вони мають традицію їхати в який-небудь ресторанчик поїсти. Це зовсім не круті заклади, які мені спочатку нагадали наші їдальні. Це буфети. Там за 5$ можна їсти все, що бачиш і все, що влізе. Звичайно, від такого достатку ми приїжджали додому колобками і єдине, на що ми були здатні - рухнути мертвим сном і забутися на пару годин.

У церкві ми познайомилися з бабусею-художницею Betty, вона, дізнавшись, що я теж промишляю малюванням, запросила нас у величезну галерею, де виставлялися і її роботи, потім ми опинилися в її будиночку в мальовничому містечку Little River, де всі будиночки мають вихід до штучного і страшенно красивого ставка з величними лебедями, качками різних порід... і так мені захотілося мати такий же будиночок, щоб виходити в усамітненні на веранду біля ставка і малювати.

Ми показали Betty (на флешці) фотки моїх картин, вона була (і начебто навіть щиро) здивована і довго мене хвалила, просила ні в якому разі не кидати живопис. Потім Betty показала свою майстерню і старі та нові роботи, подарувала мені чудові альбоми для начерків і ескізів. Ми були під враженням :) Це був дуже крутий день.