З кожним днем наше життя в Америці налагоджувалося... і якщо спочатку нам не було де жити, не було ні роботи, ні знайомих і харчувалися ми печивом, то вже до кінця липня ми з посмішкою згадували про всі наші проблеми і дякували Богу за те, що він допоміг нам і не залишив нас помирати на вулиці. Як тільки ми переїхали жити в Moose Creek, то працювали тільки там і лише зрідка одну з нас возили прибирати в Grizzly. Найбільше я була щаслива, коли клієнти дякували нам за роботу... один раз мені навіть дали премію за те, що я знайшла гаманець з купою грошей ну і, звичайно ж, віддала їх начальству. Те, чого мені зараз страшенно не вистачає, так це дружелюбності американських людей... Вранці, виходячи на роботу, тобі всі посміхалися, говорили: «Hello! How are you doing?» Зайдеш у магазин, подивишся, походиш, нічого у них не купиш, та ще й підлогу потопчеш, а продавці тобі мило скажуть: «Thanks for stopping by... come back again! Goodbye and have a great day!» Ну де у нас таке побачиш?! У нас деякі продавці не те що прощатися, вони ще подумають вітатися з тобою чи ні)) Наші боси завжди говорили нам за все спасибі... ось забула ти мило покласти, вони тобі скажуть: «Вибач, ти ось про мило забула», покладеш ти його, а вони тобі ще й спасибі скажуть) Коли ми закінчували працювати, вони завжди говорили: «Thank you! Have a nice day», а нам залишалося тільки з подивом говорити: «You are welcome! You too!» Ну не звикли ми до такого прекрасного поводження з працівниками) Американське життя – це як наркотик... до хорошого швидко звикаєш... Найбільше я любила це почуття свободи і самостійності. Вранці я вставала годин о 6 і йшла прогулюватися околицями міста... Аселя правда вважала мене чокнутою і спокійно спала в цей час... я ж хотіла насолодитися кожною хвилиною, проведеною в цьому чудовому місті. Насправді, якщо ви хочете відчути і побачити справжнє американське життя минулого століття, вам потрібно їхати саме в Wyoming, ну або в Montana. Це не можна передати словами – це потрібно бачити власними очима! А у нас там навіть, до речі, з'явився американський дідусь (батько Viki)... ну просто офігенний чувак))) він нам так і пояснив, що всі студенти, які приїжджають до них працювати, автоматично стають його онуками... ми так його і звали: Grandpapa)))