11 вересня — день нашого від'їзду з Коді... Сказати, що я була засмучена і пригнічена — це нічого не сказати... я була розбита! Звісно, я розуміла, що всьому колись приходить кінець, але як же часом не хочеться прощатися з тим, до чого так звик і що полюбив...

Останню зарплату ми отримали за день до цього і були просто в шоці від того, що наші роботодавці повернули нам усі ті гроші, які ми платили їм за проживання в готелі, пояснивши це тим, що їм не хочеться, щоб ми поверталися додому ні з чим, адже другу роботу нам так і не вдалося знайти.

Квитки до Нью-Йорка ми заздалегідь купили в інтернеті (для цього потрібна картка Visa або Master Card... найкращі сайти для покупки: expedia і orbitz). Виліт у нас був о 12:50, тому в нас ще був час зранку, щоб з усіма попрощатися. Також ми попрощалися зі своєю затишною маленькою кімнаткою, в якій у нас так багато всього сталося... ще я попросила в неї вибачення за влаштовану мною пожежу). Годин о 9:30 за нами заїхала Viki і повезла нас в аеропорт. Поки ми їхали, я не могла надивитися на своє улюблене місто... і мені ставало так погано від усвідомлення того, що я, можливо, більше ніколи не зможу пройтися цими знайомими вуличками. Як тільки ми під'їхали до аеропорту, то побачили нашого американського дідуся, який теж приїхав нас проводити. Оскільки час у нас ще був, то ми пішли в кафе, щоб випити кави і поговорити наостанок. Коли підійшов час нам залишати Коді, ми з Аселею не могли стримати своїх почуттів... Ми висловили Viki і Grandpapa величезну вдячність за те, що вони були такі добрі і ставилися до нас, як до членів своєї сім'ї. Адже, по суті, якби не вони, невідомо, що б з нами було. Великим сюрпризом для нас було те, що Viki і Grandpapa теж не змогли стримати своїх почуттів і заплакали... ви просто не уявляєте, як нам було приємно, що нас там так цінували! Забравшись у літак, я ще довго не могла заспокоїтися і боялася, що стюардеса вирішить, що я не зовсім нормальна).

Рейс у нас був не прямий, а з пересадкою в Salt Lake city... тому нам довелося провести в аеропорту цього міста майже цілий день. Я просто до жаху хотіла подивитися це місто, але Аселя сказала, що й з місця зі мною нікуди не рушить. Але я і в аеропорту зуміла знайти нам пригод на п'яту точку) Розуміючи, що її фіг переконаєш, я вирішила попросити її вийти зі мною хоча б на вулицю, подихати свіжим повітрям... але ми ніяк не могли знайти цей чортів вихід! Нарешті, коли ми побачили довгоочікуваний напис "Exit", то задоволені попрямували прямо в ці двері. Всередині там були сходи вниз і ще одні двері... і ось, коли ми штовхнули ці самі двері, то задзвеніла сигналізація, гірша за ту, що була в нас удома. Я себе аж терористом якимось відчула) Не тямлячи себе від страху, ми кулею вискочили звідти і побачили на цих дверях напис, що цей вихід тільки для працівників аеропорту.) Ми тут же злилися з натовпом людей і намагалися поводитися природно. Після цього Аселя сказала, що більше ніколи в житті мене не послухає (і правильно). Мораль: не лізьте, будь ласка, ні в які невідомі двері!)