Хмари кидають зеленуваті тіні на червону, туманну пустелю, сріблясті нитки річок розгалужуються сіточкою капілярів очних білків.

Небо на стику горизонту – найбездоганнішого відтінку блакиті, – прямо над головою переходить у сутінково-синій, дивовижно чистий колір. Навіть погляд іде в нього і крізь нього, як спиця в масло. Космос.

Темрява просвічує крізь ніжну плоть неба. Ми летимо, майже лоскочучи сталевим загривком межу і останню межу світла. Важкий щільний звук стоунер-року фонить у навушниках на граничній гучності, кислотою випалюючи з внутрішніх стінок голови все мисленнєве сміття.

Хмари наповзають від горизонту попереду, білою арктичною рівниною, туманною і гладкою вдалині, і розпускаються міріадами лагідних грибів водневих вибухів або кульок морозива на межах.

На відкидних пластикових столиках – мітинг із картонних стаканчиків з льодом, кавою, що остигає, бляшанки коли, айпода, м'ятих серветок.

...яке хірургічне втручання відчувають наші душі, наприклад, коли всього два товстих скла ілюмінатора і тендітна металева шкіра літака відділяють нас від байдужого промороженого вакууму.