НІЧНІ ДУМКИ

Самотність — найважча річ у світі. Її не пережувати, не проковтнути, не виплюнути. Вранці та вдень завжди є чим зайнятися, повно сил, бажань. Ранок і день чудові. А вечори не завжди. Ввечері не хочеться залишатися одному.

Я ніколи не хочу про це говорити, я завжди відтягую момент. Мені не відомі потрібні, правильні слова, щоб описати це саме так, як воно є. Мені здається, і людям не дуже легко слухати і знати, що тобі буває важко... Коли ти варишся в самому собі, ховаєшся від самозапитань, на кшталт: «І як же так виходить, що ти, начебто, хороша людина... якщо ти такий хороший, чому, хоч навколо тебе і багато чудових людей, ЧОМУ, екзистенціально, ти досі один?» Ведеш із собою уявну бесіду.

— Люди? Може, мова йде про когось конкретного?!

— Вистачило б однієї людини.

— Ось тому-то ти нікому про це і не розповідаєш.

— Тому що, якщо не мовчати, ті з твого оточення, що звуться друзями...

— Так, вони будуть думати, що не варто...

— І на ділі немає ні їх, і нікого. А ті, хто є, або міг би бути — недостатньо.

— ...ПРО ПРАВДУ

Катя мене весь час просить нікому не розповідати про те, де вона працює. Льошка навіть ось прибув, а вона йому сказала, що звільнилася з ресторану «Ой-Йо», де вона до кінця місцевої зими працювала хостесом, і відпочиває зараз.

— Чого ти не скажеш йому все як є, що в тому поганого? — запитую її.

— Це моє життя. Я не хочу!

— Люди швидше запідозрять щось нехороше, якщо ти не будеш говорити, ніж якщо розповіси!

На підтвердження мого доводу, з Ірою пів року тому, вона розповідала, був реальний випадок: вона приховала від одного тутешнього знайомого, де працює, вигадавши інше місце. Через якийсь час брехня виявилася і їй, все ж таки, довелося сказати правду, де саме. Знаєте, що відповів їй той знайомий? Він сказав:

— Я так і знав!

А що він знав? Міг тільки припускати, або здогадуватися. І, як з'ясувалося, припустив він набагато гірше, ніж було насправді. А якби вона відразу і чесно все сказала, разом позбавила б і себе і його неприємних «моментів». Ось. А тому я маю намір говорити правду! По мені — так і краще, і правильніше.

Ось і не знаю, що мені робити: не хочу ображати Катю, але що мені тепер, викинути книгу? Я не можу викреслити Катю зі сторінок, та й не хочу. Для мене це і питання-то болюче. Ця робота — цілісний твір. Як її можна, тим паче таким чином, «підскоротити»? Загалом, залишається тільки сподіватися, що Катя пробачить. Я не стану відмазуватися, говорити, що не винен, вигадувати причини, з яких «не міг підвирізати факти». Ні, я винен, про що мова! Розповів! Визнаю, що поводжуся недобре. І якщо Катя образиться, є за що. І мені соромно.

НА РОБОТІ ЧЕКАЮТЬ ЯК НА ДИВО

«А тепер дискотека!» — кажу я сам собі, щоб від роботи своєї не збожеволіти. Так і виходить: мене там чекають, як неординарне явище. Особливо колеги-бармени. Причина? Їх кілька: бачать вони мене тепер рази два на тиждень, залежно від того, як часто у них зі мною випадає зміна. Тоді як інші обличчя очі їм муляють дня по чотири. Ще причини? Мені на все байдуже: поводжуся, як хочу. Не особливо дбаю: зумію втримати це місце чи ні. Навіть більше: я такою своєю поведінкою «майже напрошуюся» на звільнення. Коли я тільки прийшов, два місяці тому, мені сказали, що треба танцювати, ну я і почав. Видно, вони танцювали і до мене, але зараз виходить красиво. Раніше вони якось самі по собі, трохи так. А я прислухаюся до музики і намагаюся рухатися їй у такт. А Тубані і Оскар встають від мене праворуч і ліворуч і підключаються до моїх рухів. Виглядає, я можу собі уявити, здорово! Потім нам не раз говорили: «Классно ви танцювали!» Ось. Коротше, з'являюся там, як диво, і працюю, немов останній день живу — так, що потім довго оговтуюся після цих днів. А таких, загалом-то, не звільняють!

ПРО ПОДАРУНКИ

Ще й справа до Нового року, так і ще актуальніше. У мене Діма тут, приятель (ходили з ним разом на групу з психотерапії, він ходить і досі, до тих же психолога і психотерапевта) запитує:

— Що ЇМ подарувати на Новий Рік? — а якось так виходило, що ті роки ідеї з тим, що піднести, були мої.

— Не знаю, Дімо! — відповів, — придумайте що-небудь! Подаруйте щось таке, щоб ВОНИ зрозуміли і дізналися, ЩО значать для вас.

Ось я якось відкрив універсальну формулу і зараз хочу нею поділитися. Як я до цього додумався? Мабуть, інтуїтивно.

Відразу згадуються випадки, коли самому мені вельми приємно і несподівано було отримати здоровські подарунки. Причому, в той момент я відчував, що вони «ДУЖЕ МЕНІ» подаровані, що людина, яка дарувала, відчула, «вірно прочитала» мене. Напевно, хоч раз у житті, кожному з нас доводилося випробувати схоже переживання: людина тебе настільки «бачить між рядків» (не тільки розуміє, зрозуміти іноді недостатньо!) що знає точно, чого б тобі хотілося. І це, по собі знаю, не може не зворушити.

Ось від цього-то і треба виходити. Любить вона квіти? Ну, подаруйте їй у горщику квіточку! Подобаються йому літаки, піднесіть йому барвистий альбом з фотографіями тих моделей, які його цікавлять. Любить людина коней — організуйте їй екскурсію в кінно-спортивний клуб, та постарайтеся все влаштувати так, щоб у неї була можливість покататися верхи. А якщо побоїться, то в запряжених санях (якщо зима на дворі). Ну, і так далі. Принцип, сподіваюся, зрозумілий!

Ось я, наприклад, ненавиджу всякі сувенірчики, м'які іграшки, магнітики та іншу нісенітницю, яку зазвичай дарують «для відмазки», «для галочки». Я більше б зрадів дволітровій банці персикового соку. Або сільського молока. А ви? Які подарунки радують вас?

Щоб «подарувати подарунок добре» треба відчувати людину. І навпаки, якщо ви в захваті від піднесеного вам подарунка і розумієте, що це «дуже ваш» подарунок, то вам же приємно! І часто більше навіть не через сам подарунок, а від того, що людина, яка подарувала вам його, так добре вас знає. І розуміє.

05 грудня 2008