І ось ми в Бостоні! Я та Іра, удвох! Переїзди завершені, сумки розвантажені, квартира обжита! Хлопців (Саню та Анюту) ми залишили в Old Orchard Beach, хоча ми кликали їх їхати з нами, вони відмовилися, посилаючись на яку-ніяку роботу та погану англійську.
Після того, як ми заплатили за квартиру, закупилися продуктами та засобами першої необхідності, купили тижневий проїзний і відсвяткували новосілля, у нас залишилося 130 доларів на двох. Обожнюю такі ситуації, екстремальні, коли хочеш, не хочеш, а потрібно щось робити. Якщо цілий місяць до цього ми лежали і скромно заповнювали аплікейшени онлайн і нарікали на те, що нам ніхто не відповідає, то опинившись з мінімальними засобами до існування і без роботи, ми почали діяти. Практикували улюблений всіма іноземними студентами спосіб простукування дверей, коли просто йдеш вулицею і заходиш у всі підряд заклади з питанням "Do you need help?", поки не досягнеш позитивного результату. Я завжди роблю акцент на ресторанах та інших закладах громадського харчування (уникаючи фаст-фуду), по-перше, там постійна плинність кадрів, по-друге, завжди можна чимось поживитися, причому це щось може виявитися дуже навіть смачненьким, по-третє, це досить цікава робота, яка може знадобитися в майбутньому в сімейному житті або може в роботі, по-четверте, це просто класний і дуже специфічний колектив. Ну та годі! Успіх прийшов до мене на сьомих дверях.
...Це були двері дуже дорогого японського ресторану в самому серці фінансового району. Ще більше мене бентежило те, що ресторан розташовувався біля підніжжя найвищого в місті хмарочоса. "Туди напевно не беруть простих людей з вулиці!" - сумнівався я. Мені дуже не хотілося безглуздо виглядати перед обличчям менеджера, перед колективом, запитуючи про роботу в такій незвичайній формі. Адже є в Америці традиційний спосіб пошуку роботи, який включає цілий список обов'язкових оголошень, резюме, співбесід тощо. А тут я, ввалююся так і прошу про роботу в такому закладі. Але щось мені підказувало...
У наступний момент я вже стояв у дверях менеджера, до якого мене провів японець з дуже недружнім поглядом. Це був провал, тому що з перших же секунд Майк (так звали менеджера), не знижуючи голосу, ставив мені вельми дивні питання: хто я? і що я роблю в його кабінеті? Але, не дивлячись на такий "теплий" прийом, Майк кинув мені цілу гору паперу, яку потрібно було заповнити, і, особливо не розмовляючи, дав мені роботу дішвошера (посудомийки). Хоча на той момент мене влаштовувало і це!
Почалися робочі будні! 30-35-40 годин на тиждень. Мені подобалося це місце, подобався колектив, навіть Майк вже здавався кайфовим мужиком. Ми жартували, часто робили один одному послуги. За це він завжди пригощав мене з бару після зміни, хоча мені було всього 20. Минув ще тиждень, і він запропонував мені підробіток як доставника суші. Я погодився!
Це було круто! Мабуть, єдина робота, яка мені по-справжньому подобалася. Я колесив по місту на велосипеді, з рюкзаком доставляючи суші до лінивих і забезпечених американців. Оскільки ресторан був у забезпеченій частині Бостона, то і клієнти були відповідні. Я побував у всіх хмарочосах, бачив дуже елітні апартаменти, мені подобалося просто досліджувати місто. Вже через тиждень я знав усі проходи, доріжки і стежки в радіусі 3-х миль. Як сказав Майк, я був найшвидшим доставником з моменту відкриття магазину. Ці слова мене дуже радували, тим більше радувала зарплата і чайові. На знак подяки Майк прибрав зміни посудомийки з мого графіка.
Час минав, я віддавав все більше часу роботі. Кількість годин доходила до 80 на тиждень, а додому я повертався часом аж о 5 ранку. Зростала моя довіра до Майка. Я відчував, що вони потребували мене, тепер більше, ніж я їх. І я мав рацію. Так сталося, що буквально за тиждень з ресторану звільнилося напевно 5-6 кухарів. Ні, не через конфлікти, хоча було і таке, просто в силу багатьох об'єктивних причин. І на кухні залишилося всього 2 кухарі, які змушені були працювати подвійні зміни без вихідних. Тоді я встав на лінію. Мене експрес-курсом навчили готувати гарячі японські страви і вже через 2 дні я стояв як незалежний кухар. Було жарко, я хвилювався, я боявся зіпсувати замовлення або робити його занадто довго, але я був на висоті. ТАК, не побоюся цього слова, я був на висоті.
Але у мене була інша проблема. Я почав усвідомлювати, що за роботою проводжу занадто багато часу, що зовсім не відпочивав місяць, що я в своєму улюбленому місті і не бачу його далі кухні. Це було перше вересня, коли я вирішив, що з мене досить, що це мій останній день. Я сказав Майку - він був так само сильно засмучений, як і здивований. Тихо побажавши мені удачі, він відвернувся і пішов у той самий кабінет, в якому я його зустрів. А я вийшов, вийшов з почуттям виконаного обов'язку і з певною і непохитною ідеєю негайно зірватися в подорож.
