Під’їжджаючи до кордону штату Аризона, я трохи почав хвилюватися. Ось воно. Те, до чого ми їхали 3 дні. Навіть уже перебуваючи там, в Аризоні, мені важко було повірити, що все це відбувається насправді, і що ми справді їдемо до Каліфорнії. Але до Лос-Анджелеса залишалося ще годинки 4 їзди.
О, ось вона – межа, блок-пост, де всіх зупиняють чомусь (потім я вже зрозумів, чому – просто Каліфорнія вважає себе ледь не окремою державою, і в них усе має бути не так, як у всіх). І заповітна табличка «WELCOME TO CALIFORNIA». Ми хотіли вийти сфотографуватися, але оскільки було темно, вирішили краще не витрачати час, та й зупинятися там не можна було. У Каліфорнії справді все по-іншому – навіть дорожні знаки. По всій Америці знак обмеження швидкості пишеться як «SPEED LIMIT», а в Каліфорнії – «MAXIMUM SPEED». Ось так от. І ціни на все вищі за інші штати в півтора раза.
Проїхавши вже пів штату, десь у горах, ми виявили, що їдемо без сну вже 20 годин, але залишалося зовсім трохи, і треба було їхати далі. Десь за 2 години до Лос-Анджелеса відкрився шикарний вид на долину, яка вся світилася, до самого океану. Як я зрозумів, це були вогні Лос-Анджелеса з його передмістями. До цього моменту ми переїхали перевал і вже почали спускатися вниз до Тихого океану. Це було просто приголомшливо. Залишалося зовсім трохи. Я ще раз передзвонив дівчині, у якої ми мали жити, і сказав, що ми скоро приїдемо. Вона сказала, що чекає.
Відрізнити, де починається Лос-Анджелес, дуже складно. Він тягнеться на сотні миль, принаймні в той бік, з якого їхали ми. І ось тут на нас чекало невелике розчарування. Річ у тім, що 10-й інтерстейт, яким ми їхали всю дорогу від Атлантичного океану, чомусь закрили, і треба було об'їжджати якось. А наш GPS не хотів нікуди більше нас вести, як тільки по десятці. Довелося їхати «на дотик» нічним Лос-Анджелесом. Дівчина жила в самому центрі, в даунтауні, звали її Analeigh. Так ось якось доїхали ми в даунтаун, знайшли її адресу, залишили машину на парковці і пішли всередину. Спочатку думали, помилилися адресою. За адресою, яку вона нам вказала, був високий гарний будинок з напевно дуже дорогими апартаментами і чорношкірим консьєржем. Він запитав нас, що ми шукаємо, ми відповіли, квартиру No3. Ну він і каже, що тут немає 3-ї квартири, є 3-й пентхаус. ПЕНТХАУС?! Та ні, думали ми. Щось хтось наплутав. Ще раз перевірили адресу. Начебто, все збігається. І вирішили піднятися, подивитися, що там, у 3-му пентхаусі, попередньо записавшись у консьєржа внизу.
Піднялися ми нагору. Всього в цьому будинку було 15 поверхів. Пентхауси відповідно були на останньому. Знайшли ми No3, постукали, і, о, диво – нам відкрила дівчинка з каучсерфінгу. Спочатку у нас просто слів не було. І нам було якось ніяково завалюватися з нашими брудними валізами всередину. Але Analeigh виявилася дуже гостинною.
Який шикарний у неї був пентхаус. 3-поверховий з балконом, з якого відкривався шикарний вид на хмарочоси Лос-Анджелеса. І в один момент у моїй голові щось блимнуло – десь я вже бачив цю дівчину. І потім я подумав, що, напевно, з такою гарною зовнішністю вона мала бути відома і, щоб дозволити собі оплачувати такий пентхаус, потрібно було працювати як мінімум у Голлівуді. Я не помилився – у Голлівуді вона і працювала, а звали її Analeigh Tipton. Оскільки вона була ще досить молода, то про неї ще мало знали, але все ж таки в кількох фільмах вона вже встигла знятися, до того ж вона була моделлю (це я в інтернеті прочитав ?). Вона нам нічого не сказала про те, де працює, ми їй теж про те, що знаємо, хто вона.
Фотографії Analeigh.
Потім ми сіли вдвох із братом із пляшкою джину святкувати його день народження, який був якраз 9 вересня. Ми виявили, що на той момент ми вже не спали 25 годин. Допили джин і, втомлені, завалилися спати.
Ура! Ми перетнули всю країну на нашому старому брязкальці. Від одного океану до іншого. Мені навіть зараз у це важко повірити. До речі, коли ми залишали Outer Banks, хлопці з картингу, де я працював, почали робити ставки, в якому штаті поламається наша машина. Найпопулярніша ставка була – Північна Кароліна.
