Отже, ми всі успішно, з пересадкою в Римі, долетіли до нашого пункту призначення — в аеропорт JFK міста Нью-Йорк. Але не встигли ми порадіти посадці, як нас знову чекала ця черга і знову проходження певної міні-розмови з якоюсь людиною, яка вже остаточно вирішує «ласкаво просимо тебе у «велике яблуко»» чи «до побачення, сідай назад у літак і знову лети 12 годин, але тільки назад додому». І знову хвилювання, хоча ймовірність того, що тебе впустять на територію Сполучених Штатів, більша, ніж відправлять назад, все ж таки певне хвилювання було присутнє. Але і цього разу все пройшло гладко, мила людина у формі запитала, з якою метою я приїхала в США, де і ким буду працювати, де я вчуся, зняла відбитки моїх пальців і сказала «Welcome to New York». Після цих слів ніби камінь з душі впав, і, незважаючи на втому після перельоту, я була дуже бадьорою і щасливою. І думка, що все, тепер я точно в Нью-Йорку і ніякі додаткові перевірки на мене не чекають, просто окриляла.
Перше враження було: «Який великий аеропорт!». Між терміналами там ходить експрес, який безкоштовно може довезти тебе до будь-якої частини аеропорту. І ось я зі свого терміналу No1 поїхала в термінал 4, куди через годину мав здійснити посадку літак, що прилітав з Амстердама, з якого і мала зійти моя очікувана Міс Всесвіт..
Далі ми (вже з Міс Всесвіт удвох) опиняємося вже в метро, де безуспішно намагаємося купити проїзний, але не маємо поняття, як це зробити. Тут нам допомогла одна жінка, показала, як купити квиток, і навіть допомогла з дрібними грошима, оскільки у нас були тільки великі купюри. Орієнтуючись за моїм прокладеним маршрутом у Google Maps і користуючись допомогою місцевих жителів, через годину ми вже були в тому самому місці, де на нас чекав зарезервований хостел.
В офісі цього гуртожитку для студентів на нас чекав милий темношкірий чоловік у капелюсі, як пізніше виявилося, власник цього хостелу Сантос. Провів нас у нашу кімнату і розповів про різні місця Мангеттена, куди ми можемо сходити. І він невтомно повторював, що це безпечне місце і що ми можемо гуляти тут хоч до ночі.
Це був Гарлем (район темношкірих і латиноамериканців) у Мангеттені. Як би це страшно спочатку не звучало (повірте, спочатку нам було трохи не по собі, скоріше це було з незвички), все ж таки повинна сказати, що це справді безпечний район, якщо ти, звичайно, не поїдеш у саму глиб Гарлема вночі.
Перші дні здавалися просто прекрасним сном або романтичним фільмом, у якому я брала безпосередню участь. Це було схоже на закоханість. Я просто закохалася в це чудове місто. Весь час хотілося ходити пішки, що ми, до речі, і робили, і просто гуляти містом.
«Так, Нью-Йорк справді прекрасний», — почула я поруч голос літнього чоловіка, коли я сиділа, відкинувши голову, на Вашингтон-сквері і просто зі щирим задоволенням, заплющивши очі, вбирала це специфічне повітря. «Так, він дивовижний», — відповіла я.
У Нью-Йорку взагалі люди дуже легкі на спілкування. Тобі можуть побажати гарного дня, зробити комплімент, поцікавитися, як справи, запропонувати допомогу, побажати доброго ранку і чудового вечора люди, яких ти вперше бачиш. «У цьому і весь Нью-Йорк, ти можеш, сидячи десь, розповісти історію всього свого життя людині, з якою ти щойно познайомився і більше ніколи її не побачиш», — слова одного чудового нью-йоркця, з яким ми так само випадково розговорилися.
Після пари днів безтурботних гулянь почалися серйозні пошуки житла. Гроші з кожним днем закінчувалися, а місця, які потрібно відвідати, з кожним днем збільшувалися. І тут нам дуже допоміг craigslist.com — на цьому сайті ми знайшли безліч адрес, де можна орендувати кімнату. Виписали номери телефонів орендарів, які нам підійшли і за ціною, і за місцем розташування, і вже почали їздити і дивитися на можливі наші майбутні кімнати, де ми мали прожити наступний місяць. Переглянувши кілька варіантів, ми все-таки зупинилися на самій першій переглянутій нами кімнаті. Вона знаходилася в Брукліні. З нами в квартирі жив ще один орендар і господар квартири. Ще через пару днів я почала займатися пошуками роботи.
Ось уривок з моїх літніх записів:
«Сьогодні пройшов мій третій робочий день! Дивно, правда? Справа була так: у понеділок я вже котрий день у розпачі шукала роботу. З місць, де я залишала резюме і заповнювала різні анкети, все не дзвонили. З кожним днем розпач ставав все глибшим. Вставши цього дня раніше, я вирішила пошукати роботу вже поруч із місцем, де ми живемо. Обійшла кілька місць і з кожною годиною і кожною наступною кав'ярнею, де говорили, що місць немає, або «ми вам зателефонуємо», моє почуття безнадійності починало зростати. Почувши чергове: «вибачте, у нас немає місць», я йшла далі, розглядаючи вітрини, афіші та написи на дверях. Як раптом почула голос якогось чоловіка, що стояв у фартушку на ґанку, як пізніше виявилося, свого ресторанчика. Він прокричав мені щось на кшталт «Чи не це місце ти шукаєш?». Я розгублено посміхнулася і сказала, що я просто шукаю роботу. Тоді він подивився на мене вивчаючим поглядом і сказав «заходь». Зрештою, поговоривши з ним хвилин 20, я зрозуміла, що мені треба прийти на завтрашній день о 7 ранку і це буде мій перший робочий день. Я буду допомагати жінці, яка все це готує. Після цієї розмови я, щаслива і окрилена, вийшла на вулицю в очікуванні наступного дня...»
І ось у цьому самому ресторанчику я працювала півтора місяця шість днів на тиждень з 7 ранку до 4 дня. Звичайно, було дуже важко. Дуже важко змушувати себе вставати о 6 годині ранку практично щодня, коли при цьому щодня ти лягаєш спати години о другій, третій ночі. Тому що приходити додому раніше, якщо ти живеш у самому Нью-Йорку, дуже складно. Занадто багато всього цікавого, з'являються нові знайомі, і це місто все виблискує вогнями і занадто красиве ввечері.
Але наставав ранок наступного дня, і я зразково йшла на роботу, звичайно, це дратувало, але, незважаючи на це, шалено мені подобалося. Подобалося стояти іноді на ґанку ресторанчика і продавати лимонад. Коли перехожі люди посміхаються тобі і настрій просто переповнює. Просто стояти і посміхатися, не через те, що так треба, а через те, що стоячи так, я думала, що це відбувається зі мною, що зараз я в місці, де мені шалено подобається, і що саме зараз і тут я відчуваю себе. Відчуваю, що живу. Ну і звичайно дивлюся на годинник і рахую хвилини, коли буде 4 години і я зможу піти і посидіти у своєму улюбленому парку, просто погуляти містом, зустрітися з ким-небудь, сходити на який-небудь концерт місцевих гуртів або просто поїсти морозива, сидячи в якому-небудь новому, чаруючому погляд місці.
Так минуло півтора місяця. Я звільнилася з роботи, тому що приблизно пів місяця тому нами були куплені квитки на наступний етап нашої поїздки — на подорож. Найдивніше, що ми так хотіли нарешті закінчити з роботою і почати подорожувати, але коли настав час їхати, нам шалено захотілося просто взяти і не їхати нікуди. Так сильно зачаровує Нью-Йорк. Він не може набриднути. У ньому не може бути нудно. Але робити було нічого, квитки не можна було здати. Подумавши кілька днів, ми все ж таки вирішили поїхати. Квитки, до речі, ми купили на http://www.greyhound.com/, квитки не дуже дорогі і термінал Greyhound є майже в будь-якому місті (за сайт і взагалі різну потрібну інформацію дякую путівникам від ЦМО).
Вирішили, оскільки ми на східному узбережжі, то поїздити по ньому. А західне — наступного разу. І привід буде повернутися, хоча щоб повернутися в це місце, приводи просто не потрібні.
