Загалом, вийшла з аеропорту без нічого: з собою лише сумочка з документами... Багаж мені пообіцяли доставити прямо в хостел наступного дня, а Airfrance пообіцяли оплатити всі необхідні речі (сказали щось про компенсацію в 150$). Перш ніж розповідати далі, слід обмовитися, що моя подруга прибула в Маямі тижнем раніше за мене... так уже вийшло... тож куди і як їхати далі я вже знала...

Ну і, значить, запитала я в людей, де вихід... йду собі... і ось уявіть мою реакцію: у Білорусі холодно, в літаку холодно, в аеропорту кондиціонери працюють - теж, відповідно, холодно... і тут я підходжу до виходу... в джинсах, кросівках, байці... двері відчиняються... крок на вулицю... упс?? Я в шоці! Де це я? Що за прикол? На вулиці +40, не менше... як у парнику... повітря вологе, здається, що можеш його торкнутися - краплі води прямо висять у повітрі... дуже душно!... і... пальми!! Справжні, з кокосами - ось моє перше враження про місто. Пізніше, коли писала рідним, на незмінне питання про те, як у Маямі, відповідала: "жарко як у пеклі... і, мамо, тут пальми!!" =)

Але повернемося до нашої історії... Треба було добиратися до хостелу... Shuttle-Bus - дуже зручна штука, платиш 20$ і тебе везуть прямо до дверей... в теорії, як мені описала подруга... на практиці його ще треба було знайти... підходжу до працівниці аеропорту - повної американки, вибачте за тавтологію)) (зачіски в них, до речі, нереальні!! хто на що здатний! дреди, косички, пучки і хвостики, хвостики з косичок, косички з хвостиків, пучки з дредів, дреди з пучків... дреди звичайні, дреди фарбовані, дреди, закручені на бігуді... шапки а-ля Боб Марлі... хто грав у Сімсів і дивувався, що за ідіотський там вибір зачісок - не дивуйтеся, люди РЕАЛЬНО так носять... ось, так у цієї афроамериканки все було відносно "по-простому": короткий їжачок кислотно-червоного кольору...=))).. запитую, де знайти цей самий Shuttle-Bus... вона щось дуже швидко і невиразно відповідає і починає зв'язуватися з кимось по рації... тим часом до нас під'їжджає синенький автобусик... запитую "це той?" ні, каже, чекати треба... чекаю... під'їжджає ще один... про всяк випадок повторюю, куди мені потрібно... запитую "це мій?" у відповідь отримую чергову порцію невиразного, цього разу незадоволеного, "бла-бла-бла-бла..."... перепитати не наважуюся... почуваюся ідіоткою... посміхаюся, киваю, що мовляв, так, тепер все гранично зрозуміло стало, і продовжую чекати... чекаю... чекаю... і тут раптом вона як закричить: "та он же твій!!" а мій тим часом уже метрів на сто від'їхав, тікаю по-англійськи, крикнувши thanx на прощання... через пів години я буду в хостелі..