Клівленд, Огайо.
День минув, і нам знову треба було сідати в автобус і їхати, цього разу вже 12 годин, до Клівленда, штат Огайо. 12 годин пролетіли досить швидко, насправді дуже зручно вийшло, що всі наші переїзди ми взяли на ніч, тому прокидаючись, ми вже опинялися в іншому місті. (До речі, маленька порада тим, хто буде подорожувати автобусами: навіть якщо на вулиці виснажлива спека, витягніть ближче теплі светри та вовняні шкарпетки, тому що в автобусах працюють кондиціонери і мені, наприклад, було дуже холодно, ще мені дуже допомогла моя дорожня подушечка, тому що коли сидиш стільки годин, звичайно, шия затікає.) Насправді, саме на цьому пункті всієї нашої поїздки наполягала я. Напрошується питання чому? Це, можна сказати, і було однією з цілей моєї подорожі взагалі... Зала слави Рок-н-ролу - місце, в якому я мріяла побувати. Під час всієї нашої поїздки кожне місто зустрічало і проводжало нас дощем. Крім Клівленда. Приїхали і відразу поїхали в готель, який заздалегідь пригледіли в інтернеті. Швидко зібравшись, поїхали в те саме місце, через яке і приїхали. Це святе місце Рок-н-ролу зустріло нас однойменним бульваром, далі красивими величезними гітарами і все це вже налаштовувало на потрібну хвилю, ми відчували, що вже десь зовсім поруч. І тут розкинувся прекрасний і хвилюючий вид - це був ВІН, Зала слави Рок-н-ролу, куди потрапляють тільки великі музиканти. Заплативши, по-моєму, близько 20$ за вхід ми насолоджувалися цією величчю до закриття. Там були і костюми Елвіса, Бітлів, Майкла Джексона, Абби..., гітари Джиммі Хендрікса, Джоан Джет..., зали Леса Пола і Брюса Спрінгстіна, рукописи пісень численних відомих груп, кеди Джонні Рамона і футболка Сіда Вішеса, афіші Нірвани і вініл Перл Джем і ще безліч-безліч різних скарбів легендарних діячів епохи Рок-н-ролу. Звичайно, не все ще встигла розгледіти, тому запланувала екскурсію і на наступний день. Після, звичайно, вирішили подивитися трохи і місто. І знову ми зустрілися з напівпорожнім містом. Було таке відчуття, що по ньому пройшлася епідемія, і всі люди просто з'їхали. Прогулюючись безлюдними вулицями, ми, нарешті, натрапили на один провулок, де було багато різних ресторанчиків і подумали, що всі жителі цього міста, мабуть, скупчилися саме в цьому місці.
Наступного ранку я, з новим ентузіазмом, вирушила знову в священне місце рок-н-ролу. А моя Міс Всесвіт пішла, збагачуватися культурою мистецтва - в міський музей. Знову обійшовши всі поверхи і кожен куточок, подивившись відео нагороджень в спеціальному залі-кінотеатрі, прикупивши пару футболок в магазинчику музею, я, промерзнувши за весь день до мозку кісток через, працюючі на всю потужність, кондиціонери, повністю була насичена і ввібрана атмосферою тих років. Вийшовши на вулицю, щоб хоч трохи зігрітися, я була застигнута зненацька, переслідуючим нас, дощем. Зустрівшись з Міс Всесвіт, ми стали думати, а що ж власне тепер робити, куди йти. Автобус наш відправлявся після півночі, час ще був, так що треба було себе чимось зайняти. Це «чимось себе зайняти» знайшло нас саме, причому моментально... «Ось якби не дощ і холодні кафешки» - думали ми, коли, нарешті, звернули увагу на людей, що йшли великою колоною в однакових екіпіровках і щось при цьому вигукували. Йшли вони так, нескінченним потоком, хвилин 10, після чого ми вирішили рушити в бік нашого готелю. По дорозі до зупинки ми, з непідробним подивом, помітили, що ця колона людей все не закінчується, а навіть навпаки, починає зростати. Не дивлячись на дощ і прохолоду, люди були з дітьми і всіх віків. Майже всі були в дощовиках і формах, на яких красувався напис “Browns”. І ми, звичайно, логічно здогадалися, що це був футбол. Американський футбол! Хто не хоче побачити на власні очі це, по сто разів переглянуте у фільмах, видовище?! Ми були не винятком. Хлюпаючи мокрими кедами і осиливши своє жахливе бажання опинитися в теплі і сухому одязі, ми, все ж, пішли за натовпом. Вирішили хоча б просто дізнатися вартість квитка. Підійшовши до величезного стадіону, ми пішли до кас. У той час поки Міс Всесвіт цікавилася вартістю цієї події, до мене підбіг якийсь чоловік і збудженим (мабуть через майбутню гру) голосом прокричав, крізь шум дощу і гучні обговорення людей: «Не купуйте квитки! Скажи їй, нехай вона не купує квитки! У мене є безкоштовні квитки! Скільки вам треба?». (І після цього нехай хто-небудь тільки спробує мені довести, що не буває щасливих випадковостей, а буває добре продуманий план.) Ми, звичайно, з радістю вхопили, прилетілі в руки, квитки і вже впевненим кроком попрямували всередину стадіону. Стадіон був під відкритим небом, так що дощу було все одно не уникнути. Поки піднімалися по спіральній доріжці до своїх місць, думали, як ми просидимо на мокрих сидіннях, та ще й під дощем, який і не збирався закінчуватися. При цьому жартуючи: «Прикинь, там є невеликий купол зверху і наші місця з безкоштовним квитком під ним, і ми будемо сидіти в сухому і ізольованому від вітру місці, а ті, хто купив квитки по 70 баксів будуть сидіти під дощем!». Не повірите... але так і вийшло.
Величчю цього стадіону ми були просто вражені. Знаєте, було таке відчуття, що ми просто сидимо і дивимося якийсь американський фільм, і ми в ньому. Почалася гра. Все за стандартом американського кіно. Начос, активно кричущі вболівальники у формах, що пускають хвилю і відстукують синхронно, всім стадіоном, “we will rock you”, цей величезний екран, в якому люди з кіно зазвичай пропонують руку і серце і, звичайно ж, танець чер-лідерш. Загалом, вражаюче видовище!
Приїхавши в готель, повні вражень за день, ми, замовивши піцу, розговорилися з однією жінкою. Дізналися цікаві факти, про які ми і поняття не мали. Таких як, наприклад, виявляється Кентуккі вимовляється як Кентаккі (власне звідки вона і приїхала), Буффало, як ми називали, це Баффало, Ніагара Фоллс - в правильній вимові - Найагара Фоллс. Посміялися, запам'ятали правильні вимови і в кінці вона сказала кілька разів, щоб ми були обережнішими...
До кінця не висохнувши, ми вирушили до автобусного терміналу. Посушивши кеди в сушарці для рук, сіли знову в холодний автобус...
