Розділ восьмий: продовження
Все йшло своєю чергою, була друга половина липня, ми шукали роботу. До пошуків приєдналися Саша з Максимом, Сашу трохи утискали в Kroger, і він хотів іншу роботу, а Максим більшою мірою за компанію. Найінтенсивніше шукали Кіря з Сашею (від відчаю прямо їздили дуже далеко). Я ж у пошуках гармонії та усамітнення скидала в ранець олівці та альбоми, пляшечку з водою, насос для велика (шини вічно здувалися, тому що їх протикали мерзенні бур'яни у вигляді зірок з гострими шипами) і їхала куди-небудь у тихе місце малювати ставки, католицькі церкви і, звичайно, океан.
Одного разу вчотирьох (ми і Саша) як завжди тинялися по хайвею в пошуках роботи. Побачивши на 48-й авеню якесь будівництво, ми вирішуємо звернути і поцікавитися, чи не потрібні їм гастарбайтери. Нічого не зрозумівши від працюючих там мексиканців, ми рушили далі. Доріжка була вузька, і попереду їхали Кіря з Сашею, а ззаду ми з Сашкою. Далеко попереду до нас стрімко наближалася фігура велосипедиста. Це останнє, що я запам'ятала.
Буквально через лічені секунди я падаю на асфальт від найтяжчого удару в ліву руку. Лежачи на землі, я чую, як хтось кричить. Як виявилося, Саша з Кірею погналися слідом за цим вело-гонщиком. Очухавшись, я бачу Сашку, яка щось говорить і тримає мою ліву руку, яку я мертвою хваткою притискаю до себе від нестерпного болю. Не знаю, скільки пройшло, хвилини чи пів години, коли я відкриваю на світ божий поранену руку. Щось бовтається на згині зап'ястя і закривавлене постало перед очима. Перетинки (або не знаю, як це називається) порвані, пальці не рухаються, а на згині безіменного пальця зяє оголена кісточка.
Це було навіть страшніше за той день, коли я за раз вибила 8 зубів, страшніше за операції на стегні... я не знала, що робити і що у мене з рукою. З ресторанчика неподалік вискочила жінка і почала лити на руку воду і сувати серветки, кажучи, що нічого більше не має. Ми вирішили вийти на highway. Тут мене охопив жах. Кіря з Сашею поїхали в погоню і все ще не повернулися! А раптом це був бандит зі зброєю?? Жахливі думки повалили мене в ще більш моторошний стан. Ми зайшли в турагентство, тамтешні тітоньки видали нам весь наявний арсенал медикаментів, і ми вийшли назад на вулицю. Поки Сашка чаклувала над моєю безживною кистю, звідкись здалеку наближалося страшне ревіння якихось сирен, як ніби починалася повітряна тривога. Повз нас пронісся кортеж з усіляких екстрених служб і звернув на 48-му авеню. "Яка нещаслива вулиця", подумала я, "у когось щось серйозне, мабуть, сталося". Не встигла я додумати цю думку, як з-за рогу 48-ї авеню вибігає чоловік і кличе нас типу такого: "Ей, дівчата, це не вас там всі шукають?". Ми слідуємо за ним і опиняємося в епіцентрі уваги. Звідкись ті, що з'явилися, Саша з Кірею навперебій розповідають дядькам зі швидкої, що сталося. Мене швидко оглядають, кладуть на носилки і запихають в машину. Кірюша попросився зі мною, і ось ми вже їдемо незрозуміло куди. Мені на кисть наклали диво-мішечок, який постійно холодний, хоча в ньому немає льоду, Кіря з дядьком-рятувальником про щось говорять..
Не буду розсусолювати, скажу, що в лікарні нам довелося добряче почекати, поки до нас дійде черга на огляд. Лікарня не йшла ні в які порівняння з російськими. Яскраві веселі кольори, ніякого запаху, кругом картини, як живопис, так і абстракція. Я з розкритим ротом роздивлялася все навколо. Загалом підійшла моя черга. Мене багато і довго оглядали, повели на рентген (перед рентгеном одягли на мене якийсь величезний броне-костюм, шолом, поклали кисть на стіл і знімали в різних положеннях), і в кінці поклали в палату, де простір між хворими розділявся шторками. Це все дуже нагадало фільми, де присутні лікарні. Мені ретельним чином загіпсували руку по лікоть і повідомили, що перелому немає, але обов'язково слід показатися одному лікарю в Myrtle Beach, який спеціалізується на таких справах. Потім нас привели до тітоньки, яка займається справами про оплату послуг клініки. Спочатку ми злякалися, так як не мали з собою ні бакса, але потім вона запитала, чи є у нас страховка, і ми запевнили, що звичайно є, але вона вдома. Тітонька сказала, що ми можемо йти. Ми викликали Віктора і по дорозі додому наслухалися різних історій про те, як одну дівчинку на велосипеді тут збили на смерть і т.д. і т.п. Вдома ми зустрілися з іншими і дізналися, що коли Кіря з Сашею незрозуміло де втратили з виду гонщика, люди на їхньому шляху всілякими способами намагалися допомогти, хтось підключався до пошуку, хтось кинувся дзвонити рятувальникам, загалом, так його і не знайшли. А ось що відбувалося з тими, хто залишився на 48-й авеню Сашею і Сашкою і чотирма велосипедами за 21 авеню від будинку.
Після того, як нас відвезли, їм довелося піти пішки, так як везти по одному велику кожен у них не виходило. Повз них проїхали люди на гольф-карі, і одна жінка поцікавилася, що сталося, потім вони поїхали, і двоє побрели далі. Хвилин через п'ять ця сама жінка наздоганяє їх на джипі, вантажить всі велики і їх самих, привозить до себе додому, пригощає холодними напоями та їжею, розпитує, дає свою адресу і телефон і просить у разі чого неодмінно звертатися, і відвозить нашу пару і всі велики до нас додому.
Ось так. Ось такі вони ці прості американці.)
