Ось і настав фатальний день. 10 вересня. Перша думка після сну: останній день у Штатах.
На мене чекав ще довший шлях, ніж зазвичай, до Мангеттена. Я їхав у Бруклін до Лєни, у якої лежали мої валізи. Пам'ятаю, як вона мені пояснювала: "Завжди сідай на поїзди в напрямку Downtown, ти не хочеш у Бронкс, чувак, ти не хочеш!"
Довгий, довгий шлях до Лєни, а потім очікування, поки я зможу до неї достукатися. Справа в тому, що в мене тоді не було американського телефону, а домофон у її будинку не дуже-то працював. У результаті я приїхав, кричав їй, кидав камінці у вікно, і на щастя, через пів години вона таки відчиняє мені двері.
"-Нічого не забув? -Здається, ні!" У результаті все одно залишив коробку з-під iPod зі старим плеєром і фотоапарат. Дрібниці, Лєна все це мені привезла.
Автобус у Newark. Дивно, але я відлітав звідти. Останній раз дивлюся на горизонти Мангеттена. Змішані почуття, проте.
Коли в'їхали в Джерсі, одразу згадав слова з "Як я зустрів вашу маму": "Теде, ти не можеш переїхати в Нью-Джерсі! Теееде! Це ж Нью-Джерсі!"
Реєстрація, багаж. Ось і все. Час проводжати Лєну. Хах, прощалися так, ніби не побачимося більше, хоча через тиждень ми вже разом сиділи в університеті й нили одне одному про те, як ми хочемо назад. Посадив її на автобус назад у Нью-Йорк, вона летіла всього на день пізніше.
Пам'ятаю, як блукав аеропортом, поїв у МакДональдзі, зайшов у Duty Free купити батькові блок американського Marlboro. Ну, загалом і все. Все смутно пам'ятається, голову переповнювали одночасно два діаметрально протилежні бажання: повернутися додому і залишитися тут. Що ж, я вирішив бути хорошим і не робити дурниць, і сів у літак. Далі, я думаю, розповідати немає сенсу.
Так закінчилося моє найкраще літо, найбільш пам'ятне, повне до дурості смішними історіями, новими друзями та незабутніми враженнями. Це величезний досвід, не тільки мови. Це досвід виживання, справжнього виживання, тут треба думати головою, крутитися і робити все, щоб полегшити собі життя. Без цього, на жаль, дуже легко запороти своє літо. Попри всі проблеми, труднощі до поїздки, під час поїздки, а їх, як завжди, було предостатньо, я дико радий, що пройшов через 7 кіл пекла і потрапив у Штати. Дякую всім рідним, друзям, викладачам, які ставили халявні іспити, дякую чувакам, з якими мене занесло познайомитися в США, дякую Janus Inc. за таке прекрасне місце роботи і Pontiac, дякую, дякую, дякую.
