Поглянеш вгору: похмурі хмари гуртуються навколо сонця, намагаються поглинути його. І вигукують незрозумілі слова жахливим басом, і виблискують очима, погрожують залити все дощем. Кидають вони на землю клапті вітру: то різкі, що збивають з ніг, то ледь помітні, що прослизають крізь пальці... Ах, яка краса ця повітряна стихія.

Поглянеш прямо: дідусь-океан тягне руки до твоїх ніг... Ось-ось схопить і потягне до себе, обліпить сіллю, вимаже в білій піні-бороді і виштовхне на берег, а потім знову затягне і знову виштовхне... Грається суворий старий. Вічний і всемогутній, він дбайливо і обережно ставиться до тимчасового і нікчемно малого. Ніколи не думав, що буду так думати про цю таємничу стихію, воду.

Поглянеш під ноги: мільйони років, стерті в пісок, всмоктують ступні, стирають шкіру, бажаючи взяти собі на пам'ять частинку кожного, хто тут проходить. Придивишся і замислюєшся про вічне... Нікчемні крихти мушель, каменів, можливо, кісток давно вимерлих тварин і риб. Яка дивна і загадкова ця стихія, земля!