Липень

...найспекотніший час, безумовно.

Beyonce, Jay Z. Для мене ця пара - еталон стосунків і чудові музиканти. 7 липня мені пощастило бути на їхньому концерті в місті Балтимор, але все по порядку!

Після дня народження, яке пройшло на «ура», я не знав, чим себе зайняти і куди податися з друзями вже тиждень, і тут я побачив в інтернеті, що вони влаштовують тур по США під назвою «On the run». Погугливши ще трохи інформації, ми, довго не роздумуючи, пішли в студентський центр, який займався організацією подібних поїздок, і «Алілуя», через пару днів ми сиділи на концерті Beyonce, Jay Z на MTBankStadium, який вміщує понад 70 000 глядачів, і він був забитий повністю, такого ажіотажу я в житті не бачив. Це було просто нереально: шоу, фанати, які танцювали всі пісні протягом двох з половиною годин. Таке відчуття було, що я перебуваю на найбільшій вечірці в своєму житті, вертольоти відволікали іноді мою увагу, сутінки вже змінилися ніччю, а концерт тільки набирав і набирав обертів. Я був просто щасливий в цей день, незважаючи ні на що, в ті години для мене існувало тільки одне: лише цей концерт. Як же я не хотів, щоб він закінчувався.

Прокидаючись о 6 ранку, я знову перевів будильник на 5 хвилин пізніше, через 5 хвилин знову, потім знову і знову. О 7 я підскочив і з криком зрозумів, що ледь не запізнився на автобус на поїздку до Вашингтона і футбольний матч між Манчестер Юнайтедом (МУ) та Інтером. На стільниковому телефоні показує 23 липня, і я задумався, що в Штатах я вже рівно 2 місяці, а бачив поки зовсім мало. Але через пару секунд ця думка кудись полетіла і здоровий глузд взяв гору, все вірно я пішов чистити зуби і швидко збиратися на автобус. Взявши свій велик, я погнав що є сили, і тільки тоді-то я до ладу прокинувся. Об'їхавши чергову купину, я розумію, що вже спокійно можу їздити без участі рук. Хоча ще півтора місяці тому, після інциденту, я подумував віддати свій велик кому-небудь і ходити пішки. Встиг я вчасно, зайняв своє місце, привітався зі своїми черговими знайомими, на той момент я вже був знайомий зі студентами мало не з усіх країн Європи (ну якщо перепитати у кожного, хто звідки), які теж їхали в основному на матч МЮ-Інтер, ніж на тур по Вашингтону. Через 3 години їзди в сплячому режимі, ми вже ходили по музеях, які розтягнулися вздовж головної алеї Вашингтона. «Дуже красиве і цікаве місто за своєю архітектурою», - ловив я себе на думці вже котрий раз, заходячи в Меморіал Лінкольна, побувавши на висотці Монумента, з якого, до речі, видно і Білий дім у всій красі, і Пентагон, ну прям як у фільмах, вдалині я навіть розгледів Джорджтаун, або мені так здалося. У всякому разі, це місто показує повноту архітектурного і культурного надбання Американського народу. Збагатившись і зарядившись позитивною енергією на весь день, ближче до 6 вечора наш автобус рушив у напрямку до стадіону під назвою «FedExField stadium».

Руні, Нані, Де Хеа, Чічаріто, і навіть Відіч, який перейшов вже на той момент з МЮ в Інтер, всіх цих футболістів я бачив лише виключно по телевізору, а тепер я сиджу на стадіоні при публіці в 61 736 таких же фанатів футболу як я, і просто радію і насолоджуюся грою. Так як це була свого роду не вирішальна гра, команди не особливо йшли в атаку, скоріше більше оборонялися, тільки контр-випади Манчестера змушували публіку вставати на ноги. Гра підійшла до кінця, і я думав, що рахунок 0-0 і є кінець гри, але після фінального свистка люди не розходилися по домівках, вони залишилися сидіти на своєму місці. Тут вже я задумався, що один я встав і відразу ж сів на місце і став чекати чогось, не розуміючи, що ж буде далі. А далі все просто, за правилами Guinnes cup, якщо рахунок залишається нічийним, команди починають серію пенальті. Це я вже зрозумів, коли тільки побачив. Манчестер виграв ту серію з перевагою в 2 м'ячі - 5-3. Я не міг не купити сувенірний шарф з цього матчу, тому, простоявши в черзі хвилин 20, я все ж поповнив свою колекцію.

«У Філадельфії завжди сонячно» - назва одного американського серіалу. 23 липня мені пощастило в цьому переконатися. Again 6 o'clock and again new page of my own travel history. Цього разу, я заздалегідь підготувався до поїздки у Філу, аж за 2 тижні вже купив квиток і чекав цієї середи і свого заслуженого вихідного, щоб використовувати цей день по повній. Рюкзак, пару бананів і апельсиновий сік в ньому - це поєднання стало моєю їжею для подорожей, тому по дорозі у Філу я не став винаходити велосипед і взяв свою звичну "travel food". Я приїхав рівно о 10 am, придбав карту міста в найближчому магазинчику сувенірів і пустився на пошук пригод. Так як у мене був час до 6 pm, природно я хотів обійти все що зміг би встигнути за ці 8 годин. Озирнувшись навколо мені здалося на мить, що я перебуваю в Нью-Йорку, вже дуже ці висотні пейзажі будівель і не особливо широкі вулиці мені нагадували NY. Почав з черги до культурного надбання Liberty bell (Дзвін свободи). «Один з головних символів американської боротьби за незалежність від Великобританії — його дзвін скликав жителів міста на оголошення Декларації незалежності Другим континентальним конгресом 8 липня 1776 року.». Після, я відвідав Guest centre, тому що почув від людей, що стоять в черзі, що саме там я зможу придбати безкоштовний квиток для відвідування в Independence hall (Індепенденс хол). До речі більшість музеїв і історичних місць у Філадельфії абсолютно безкоштовні для відвідування, потрібно всього лише прийти в Guest centre і повідомити про своє бажання відвідати те чи інше культурне надбання, а таких дуже багато в цьому сонячному місті. День і справді видався дуже навіть сонячним і жарким. Дуже багато туристів влітку хочуть відвідати це місто, чимось схоже на NY, така думка у мене склалася, поки я йшов в Independence hall. Знову черга, знову очікування перед входом. Очікування змінилося цікавими розповідями гіда і показами кімнат, де проходили збори політиків більше двох сотень років тому. Вийшовши з цієї будівлі незалежності, я став прогулюватися по місту, просто хотів заблукати і відкрити нові місця, крім історичних споруд. Швидше за все черги мене втомили. Протягом двох годин я блукав по місту, купуючи різні сувеніри і звертаючи увагу на краси цього історично багатого міста. Згадав, тут же знімали Роккі! І пісня з фільму заграла у мене в голові разом з цим прийшло і бажання знайти ці сходинки, по яких Сталлоне піднімався і спускався не один раз. З місця, звідки я почав свій шлях з Роккі було приблизно годину пішки, якщо вірити карті. «Непогано, варто прогулятися» - подумав я. Годину по тому, знову черга, тільки тепер люди стояли в хаотичному порядку і фотографувалися або робили селфі разом зі статуєю Роккі. Моя фантазія допомогла мені зануритися у фільм і тепер я бігом піднімаюся по сходинках, а в голові все та ж войовнича пісня з фільму....