20 серпня. 6 ранку. Міжнародний аеропорт Балтимора. Рука затерпла вже втретє після чергової спроби поспати хоча б пів години до літака. Мій тур Заходом США починався саме сьогодні, саме з цього аеропорту «Балтимор/Вашингтон або просто BWI». Лас-Вегас, Гранд-Каньйон, Лос-Анджелес, Сан-Франциско - все це протягом тижня мені належало відвідати разом з новою тур-групою, в якій вихідцями в основному були з країн СНД, тому мовного бар'єру не відчувалося зовсім.

Оголошення на посадку. Літак до Лас-Вегаса від авіалінії Southwest. Я знову в дорозі, знову переповнений надіями та емоціями, знову пригоди, але цього разу мені належить пролетіти 2 часові пояси зі сходу на захід...

«EasyUSA» - саме так називається організація Андрія Шилова, який організовує приголомшливі поїздки протягом тижня основними місцями Заходу. Він зустрів нас в аеропорту Лас-Вегаса – «Маккаран». Короткий інструктаж і ми вже їдемо в мініавтобусі, всі 23 людини з різних містечок східного узбережжя. Проїжджаючи повз основні готелі, я задумався, як же я далеко забрався від дому, і куди все-таки може привести просте бажання здійснити свою мрію, я був у легкій ейфорії та сонному, але приємному внутрішньому стані. Поки ми їхали, я вкотре смикнув Айку, щоб вона подивилася на готель «Bellagio.Plaza» - в цьому готелі нас розмістили в районі Downtown Las Vegas, прямо навпроти знаменитої Freemont street, де існує унікальна система, що реалізує відео-шоу у вигляді «кіно» на величезному екрані у вигляді арочного купола, що перекриває всю вулицю. Це важко уявити, це потрібно побачити.

Я проспав весь день і прокинувся вже о 9-13 pm з думкою: «Мда! І що ж тепер мені робити в місті, де всі матеріальні та фантазійні потреби зібрані в одному місці», - і через пів години я вже йшов по Фрімонт стріт (Freemont street) і насолоджувався видовищем. Всюди люди, люди, люди... Таке відчуття, ніби вони чекали настання темряви. Місто, яке не спить 24 години на добу, люди, які не сплять 24 години на добу, тут все не спить, люди з усього світу тусуються тут ночами та днями безперервно. А я одягнув навушники та сів в автобус, що їхав до центру Вегаса.

У центрі людей було ще більше, ніж на Фрімонт, вуличні вистави, розмови різними мовами, знаменитий фонтан Bellagio, готель Paris, готель Венеція, Caesars palace, я знову не міг повірити, що я це бачу в реалії, а не по фільму «Похмілля у Вегасі». Ніщо не могло забрати у мене ці миті, і я просто насолоджувався моментом.

Наступного дня будильник о 9 ранку змусив прокинутися і швидко вмитися. Після сніданку в "Макдональдс" всі зібралися перед входом в готель і ми завантажилися в 3 мініавтобуси по 13-14 осіб. «Hi, my name is Scott!» «Hi, my name is Sergey», - ось так і зав'язалася розмова з водієм нашого автобуса. Оскільки я сидів спереду, мені часто доводилося перекладати, що він говорить, а тим часом ми вже під'їжджали до Дамби Гувера (HooverDam) - це була остання зупинка перед великим Гранд-Каньйоном. Ця дамба змусила мене згадати одну з частин «Трансформерів» і кадр з фільму «Універсальний солдат». Цього дня була нестерпна спека під +35 градусів. Ми провели трохи часу, оглядаючи дамбу з різних ракурсів, і рушили далі. «Цей день я, мабуть, назву «На шляху до Гранд-Каньйону»», - їхав я і думав про себе. Тільки ми почали виходити з мініавтобусів, як погода почала псуватися, вдалині, на горизонті, я вишукував каньйон і чекав моменту, коли я все-таки опинюся ближче. Погода все псувалася і темні хмари були все ближче і ближче, але спека спала, що неодмінно радувало мене, а ми вже наближалися на спеціальному екскурсійному автобусі до головної точки, звідки й було видно, наскільки глибокі ці каньйони. Просто приголомшливий і захопливий вид! Коли я дивився вниз, я розумів, що такий вид я точно вже довго не побачу, і просто дивився і насолоджувався цими красотами. Вдалині була видна річка Колорадо, а погляд мій спрямувався на небо, яке занадто швидко стало темнішим за вчорашній нічний Вегас. Різкий і сильний вітер змінив легкий вітерець, ледь не почався шторм, нам навіть довелося на якийсь час сховатися в ущелині невеликої скелі неподалік. Так ми перечекали невелику п'ятихвилинну бурю. Потім, на жаль, нам довелося повертатися, а це означало, що пора назад у Вегас. Якоюсь мірою я навіть був радий, тому що якби не трапилося дрібних пригод на каньйоні, я б, напевно, не особливо запам'ятав цей день, а так все вийшло дуже захопливо, з присмаком піску після сильного вітру у мене на губах.

Третій день мого туру Заходом був наповнений емоціями, які мені подарували Алея слави в Лос-Анджелесі та захід сонця на пляжі знаменитої Санта-Моніки. Пірс, де закінчується траса 66 і ресторан «Bubba Gump Shrimp Co», оформлений за мотивами фільму Форрест Гамп. Оскільки ми збиралися ще повернутися на зворотному шляху в LA, особливо багато часу ми там не провели. Шлях наш продовжувався в Сан-Франциско...

Між LA і SF приблизно 9 годин у дорозі, тому було вирішено продовжити шлях в Сан-Франциско через день, щоб трохи відпочити. Проїхавши пару годин від Лос-Анджелеса, я прокинувся від того, що ми значно сповільнили швидкість. Запитавши у Скотта, куди ми приїхали, він сказав, що в маленьке містечко Фресно. «Тут ми й зупинимося, друже, а завтра ми поїдемо в національний парк Giant Sequoia, де ростуть найстаріші та найвищі дерева у світі». «Ммм... це буде цікаво», - подумав я.

Поїздка в національний парк Sequoia зайвий раз змусила мене задуматися про різноманітність природи в США: я бачив пустелі, напівпустелі, Тихий океан, Атлантичний океан, каньйони, водоспади, річки, цього разу були довгі затяжні підйоми по серпантину і безліч дуже високих дерев, які тяглися до високих гір, розташованих навколо нас. Після чергового походу в гору я вирішив навмисно відбитися від групи і піднятися на гору з купою сходинок, 400, якщо бути точним, вибитих прямо на горі Mororock. З кожною сходинкою я відчував, як повітря змінювалося і дихати ставало важче, та й до того ж не кожен день піднімаєшся по 400 сходинках. Піднявшись на оглядовий майданчик, мені цього стало мало, тому я переступив через огорожу і пройшов далі на невеликий підйом, і я не пошкодував. Я відчував страх, коли дивився вниз, адже не кожен день забираєшся на гору, яка приблизно 3 кілометри у висоту, але коли я озирнувся навколо, я знову спіймав себе на думці, що знову ось та мить, яка залишиться тільки лише в пам'яті, і ті емоції, які мене охоплювали в ту мить, я навіть не опишу словами, тому що краще це один раз відчути, ніж почути по розповідях божевільного хлопця, якому мало пригод.

Сан-Франциско. Це місто для мене було таким же загадковим і таємничим, як мій батько, коли він дізнається про мої косяки, потім загадково дивиться на мене, ніби я знаю, про що він. Під'їжджаючи до міста, Скотт вже пів години розповідав про його плюси та мінуси, а найголовніше, де можна поїсти недорого. "Сан Фран", як я його називав, на перший погляд виглядав як дороги вгору-вниз, вгору-вниз, але я більше звернув увагу на те, як машини при такому схилі не скочуються. Напевно, їх випускають з посиленими гальмами, ну або у них в багажнику завжди з собою парочка цеглин, щоб в будь-який момент підкласти під колеса. Минаючи квартал за кварталом, картина змінилася на вузькі вулички з невисокими будинками в різній архітектурній розфарбовці. «Веселе місто!», - подумав я. Звичайно ж, я хотів побачити знаменитий міст "золоті ворота" - "Golden gate". Але спочатку за планом було відвідування оглядового майданчика. Вид з цього оглядового майданчика просто не описати в двох словах. З того місця, звідки я дивився, було видно абсолютно все місто, я навіть побачив свій довгоочікуваний міст, про який Скотт мені продзижчав всі вуха. Після купи фоток і селфі наша група попрямувала по автобусах і наступною відміткою був Golden gate.

"Hey, Scott, may i take your snapback Sf?", - запитав я і почув у відповідь: "Sure, man". Після я дивився на міст і усвідомлював знову, як же далеко я приїхав, вже Сан-Франциско, хлопець! Що далі?

Далі я прогулювався по цьому прекрасному і красивому мосту, дивився на острівець - в'язницю Алькатрас і розумів, що звідти реально важкувато було б вибратися. Після півгодинної прогулянки з музикою у вухах я вирішив повернутися і чекати наступних вказівок. Повернувшись, я побачив, як всі вже збираються по автобусах і поспішив. Далі нас привезли на пірс під номером 39. Я взяв знову свою нову кепку для фоток, отримав інструктаж, нам видали карту міста і ми розділилися по групах і впевнено закрокували назустріч місту і пригодам. З незрозумілих причин я втупився вглиб пірса, хотів пройтися і зустріти кого-небудь зі свого міста, тому що я знав, цього року в СФ повно людей з Павлодара. Так і треба було зробити, пройти трохи вглиб, зайти в яку-небудь пекарню (Bakery) і запитати... Зустрівши кого-небудь там, я, ймовірно б, залишився в цьому таємничому місті на невизначений термін і ми б провели чудовий час разом.

Як раптом мою фантазійну і романтичну думку про загадкову рум'яну дівчину з красивою посмішкою і карими очима перебили словами: "Ну що, пішли?!" Я було призадумався на мить і рушив далі оглядати місто. Ми пройшли близько години вздовж набережної, на якій були пірси та перехожі. Потім спільним рішенням ми прокрокували в місто. Перший підйом змусив мене задихатися настільки, що я пошкодував було про приїзд сюди, але після жадібних ковтків води я змінив свою поспішну думку. На вершині побачив дуже дивну і незвичайну вулицю. «Вже занадто звивиста», - подумав я.

«Застрибуйте!», - кричав я іншим. Цього разу ми все-таки зловили цей трамвайчик і продовжили свій похід вглиб міста. Chinatown - ось де варто їсти за словами Скотта. А адже так і є: нам принесли величезні порції рису за невелику вартість. Як же мій шлунок радів такій кількості їжі, а з ним і я був солідарний. Захід сонця вже був близький і місцем збору був пірс 39. Після такої кількості підйомів вгору-вниз я був радий посидіти хоч кілька хвилин на лавочці. Так я і зробив на заході сонця: сидів на пірсі.

Знову тягне вглиб, знову та ж думка. Довго не думаючи, після відпочинку на лавочці я став розгулювати по пірсу і пішов за внутрішнім голосом. На моє невелике розчарування я нікого не зустрів, просто не там шукав, напевно... Тільки після прильоту я зрозумів, наскільки був правий, але це вже інша історія...

Наступного дня, попрощавшись з Фресно, ми знову були в LA. Сьогодні нам потрібно побачити Hollywood і провести день в Universal studio.

28 серпня. І знову я в дорозі, тепер вже їду на другому поверсі автобуса, що їхав в New York. Після виснажливого перельоту з Вегаса в Балтимор я не зімкнув очей близько 48 годин. Усвідомлюючи це, я непомітно заснув. Прокинувся вже на розі вулиць 7 і 34. Саме там мені належало вийти і виконати шлях в 20 вулиць до апартаментів мого старого друга, який охоче погодився зустрітися знову зі мною. Зайшов до нього я вже годині о третій ночі, тому я відразу ліг спати з думками про прийдешній день. Для мене це останній день мого незабутнього літа. 29 серпня о 14-25 виліт з аеропорту Кеннеді. 10 ранку, а мій будильник вже не перший раз розривається. Взявши у друга велосипед, я поїхав у бік статуї Свободи. По краях Мангеттена є спеціальні доріжки для їзди на велосипеді, саме так я і дістався до пірса, де припаркував свого нового залізного друга і пішов купувати квиток до острова Статуї свободи. Ви мені не повірите, але квитки всередину статуї розпродані до середини листопада. «Головне, на острів не розкуплені», - подумав я і знову стояв на теплоході в носовій частині в передчутті аудіо гід туру, який був включений у вартість мого квитка. «Здрастуйте, зараз ви перебуваєте на острові свободи....», не особливо вникаючи в слова привітання в аудіо турі, я спокійно прогулювався по острову і все ближче підходив до статуї. Ось вона - ця статуя Свободи, погляд жінки, спрямований в бік, де починається затока. Поблизу ця статуя здається ще могутнішою, вона уособлює свободу і незалежність США. Саме такою величною вона і запам'яталася мені. Ближче до вечора ми з другом відвідали тенісний матч турніру USOpen між англійцем Andy Murray і німцем Matthias Bachinger. Ми обидва вперше були присутні на тенісному матчі, атмосфера нам сподобалася, а в грі особливих подій не сталося. Маррей спокійно виграв із загальним рахунком 3-0. Після низки невеликих пригод о першій годині ночі ми все ж були вже вдома.

Останню ніч я довго не міг заснути. За законом жанру я згадував все, що сталося зі мною за останні 3 місяці, або, якщо бути точним - 98 днів. Безумовно, це літо залишиться найкращим літом в моєму двадцятирічному житті. Ця поїздка кардинально змінила мене, показала, на що я здатний, як далеко я можу зайти і в який момент зупинитися. Це літо принесло мені океан емоцій, причому найрізноманітніших. Я зрозумів, що мрія повинна збуватися, а ідеї повинні розвиватися. Слідуйте за своєю мрією, і я вірю, ви теж зможете здійснити свою подорож зі сходу на захід...