26 травня, виліт до Америки, рейс із пересадкою в Лондоні. British Airways, я й не думала, що полечу таким комфортабельним літаком. Мене відділяло кілька тисяч кілометрів від Нью-Йорка, міста, де я хотіла побувати більше за життя. І все, що мені залишалося зробити, так це пролетіти кілька годин, і мрія стане реальністю. Вся річ у тім, що я шалено боюся літати! І опинившись вкотре в літаку, я перетворилася на найбільш віруючу людину! Хоча тільки це й допомагало мені перебороти страх. Мій хрестик, кулончик і подарунок батьків, каблучка – все, що мені було потрібно! До Лондона я ще трималася, летіти всього лише близько чотирьох годин. Та й компанія була непогана, молодий чоловік, який летів за тією ж програмою, що й я. Він, як міг, підтримував мене! Готова дякувати за це вічність! Залишилося найменше: перелетіти Атлантичний океан!
Шасі торкнулися смуги, літак почав різко знижувати швидкість... Непередаване відчуття. Я в Нью-Йорку! Це був всього лише аеропорт Джона Фіцджеральда Кеннеді, але я була шалено рада, можливо, і від того, що вже була на землі. Моє перше випробування – спілкування зі співробітником на кордоні. Тут я й зрозуміла, наскільки моя англійська була невпевненою, дуже складно зорієнтуватися, коли людина, що стоїть поруч із тобою, вільно розмовляє англійською. Такий стрес, але я впоралася. Аеропорт виявився для мене нелегким випробуванням. А все тому, що перед вильотом я начиталася відгуків про те, як гублять багаж. І що ви думаєте? На стрічці видачі багажу я не виявила своєї сумки. Я так старалася, приробляла розпізнавальні стрічки, для того, щоб із купи чорних сумок моментально знайти свою і встигнути на останній рейс автобуса до Мангеттена. Я подивилася на хлопців, з якими ми познайомилися в літаку і вже на кордоні, вони всі виглядали задоволеними і стояли зі своїм багажем. А я переможець по життю! Все-таки доведеться писати заяву... і, ура! З-під гори сумок виднілася червона стрічка, я, як ошпарена, побігла дивитися, і... перше випробування пройдено, мій багаж на місці, я задоволена, в Нью-Йорку, здавалося б, що може бути гірше? Нічого, правильно!
Даша, Аня (все-таки перейду на імена, інакше буде складно) і я швидше побігли на вихід, останній рейс автобуса до Мангеттена о 10:45 pm, якщо ми не потрапимо на нього, то перспектива провести півтори години в Нью-Йоркському метро або віддати 52 долари плюс чайові таксисту нас не приваблювала. Але як тільки ми побачили автобус, що стояв поруч, то стало легше. Віддали всього 16 доларів і максимум через сорок хвилин опинилися на Penn Station, зовсім поряд розташувався наш готель Pennsylvania, в якому за full-service нам пропонувалося пожити два дні, ну і допомога в отриманні Social Security Number з орієнтацією за програмою на додачу.
