Я хотіла поговорити про свободу у «Вільній країні». Мабуть, американці великі фантазери, якщо наважилися поставити таке примарне слово поруч із назвою своєї країни.
Свобода тимчасова і постійно змінюється. Вона найдостовірніша річ на світі, і водночас на неї ніколи не можна покластися. Вона занадто легко перетворюється на залежність, якщо ви хочете від неї занадто багато.
До речі, її не існує.
А якщо так, то залишається вдавати, що вона є.. Вона живе зовсім близько до вашої уяви.
Я свою свободу тримаю тільки для себе. Це коли не потрібен ніхто і потрібні всі.
Я хочу розкидати речі на піску, намазатися олією, що вже майже вирує від сонця в пластиковій пляшці. Крихітні піщинки прилипли до дна, пальці ковзають, а тому розпилювач ніяк не хоче натискатися. Поки я стою, ноги провалюються в пісок, і я відчуваю, ніби стою на багатті.
Запустивши пальці в солоне волосся, я шкодую, що, як багато інших, не люблю, коли сіль прилипає до тіла - хочеться швидше знайти прісну воду..
Вранці волосся і шкіра набувають золотисто-бронзового відтінку, ввечері на неї рум'янцем лягають багряні відблиски.
Мені сняться ці заходи сонця з чітко окресленими, ніби підведеними грифельним олівцем лініями, або інші - розмиті дощем і грозовими хмарами. Досі сняться.
Ледь тільки сонце залишає пляж, його залишаємо ми.
Перша зустріч з океаном була найбільш пам'ятною. Він ніби вбрався у свої найкращі кольори, та й змусив причепуритися все навколо себе. Небо і пісок - абсолютне сплетіння протилежностей.
За зміною погоди неможливо було встежити. Ну а ми будь-якій погоді раділи.
Юлія приготувала для нас сюрприз - поїздку на своїй яхті до яхт-клубу, де ми пообідали разом з усією її сім'єю.
Сама Юля живе в місті Венеція. Венецією воно називається тому, що всі будинки стоять біля води, а до них пришвартовані яхти.
Чи то раз на тиждень, чи то раз на місяць, у Сарасоті можна побачити, як вервечки машин стікаються до Фруктової вулиці.
Люди йдуть широкими авеню, через одного мружачи очі від сонця. Вони перебирають глянцеві фрукти та овочі мокрими від спеки руками, а продавці зав'язують тугі вузли на целофанових пакетах і бажають усім гарного дня.
Квіткарки обробляють стебла з обличчями хірургів. Мені найбільше сподобалася ця. Вона підрізала своїм квітам стебла, ніби робила операцію. Мені іноді здавалося, що на ній одягнені рукавички. По-моєму, всі навколо посміхалися, а вона ні.
Якщо не знати, що тут відбувається, то можна подумати, що десь неподалік виставка собак. Собаки одна вгодованіша і доглянутіша за іншу.
Щоб задобрити клієнтів, продавці наливають їхнім вихованцям води в миски, і ті злизують їх великими рожевими язиками. Я не надто сильна в породах собак, але ця величезна чорна хмара мене підкорила. Хто підкаже, що це за порода?
Усміхнені продавці під тентами розкладають прикраси зі скла та шкіри. До найдальшої частини вулиці під'їжджає фургон з намальованими лимонами. Побачивши мене з фотоапаратом, чоловік у футболці жовтого кольору підкликає мене і дає спробувати лимонаду. Чесно кажучи, випити такого лимонаду завжди було моєю дитячою мрією! Причому він перевершив усі мої очікування.
Мені дуже хотілося спробувати інші смаки і купити цілу склянку, але дівчатка вже втекли вперед, довелося їх наздоганяти.
Хвилі м'яко вкривали берег, зализували його все далі і далі до міста. Якраз починався приплив. Але ми ще про це тільки здогадувалися, по тому, як тропічна злива нещадно гатила по дахах, асфальту і листю. Вона вивертала парасольки навиворіт. Вона проникала всередину одягу, під сукні та дощовики. Змінювала напрямок, затихала, прискорювалася, ніби жартувала, давала ляпаси асфальту і заспокоювалася.. Вдалий, дивний характер у цього тропічного дощу.
У Сарасоті дощ рідко порушує чиїсь плани хоча б тому, що він закінчується так само раптово, як і починається. Краще почекати, поки вщухне його спалах гніву.
Так багато води, що якби не місто у формі рогалика, через яке видно готелі та будинки, здавалося б, що навколо одна лише вода. У тому місці, де вчора ми несли пляжні сумки босоніж, підстрибуючи від палаючого піску, тепер все затоплено. Жінки в прозорих парео до підлоги піднімають їх, а разом з парео у них піднімаються плечі, а від невдоволення опускаються куточки губ. Чоловіки шльопають у гумових сланцях і з рушником через плече, при кожному кроці лунає хлюпаючий, квакаючий звук.
Чайки охолоджують свої ніжки-палички в дощовій воді.
Я люблю світанки, тому що рідко їх бачу. По-перше, через туманну погоду, а по-друге, тому що більше належу до сов. Найскладніше - змусити себе встати рано, хоча до цього ти два місяці працював, і твій організм прагне відпочинку.
На мосту ще ні душі.
Чекати, поки сонце не підірве небо, розбудить його. Воно не боязке, не полохливе. З'являється і каже "любіть мене, бійтеся мене!" Від такої небувалої гарячості хмари вкриваються густим рум'янцем, який тільки червоніє з кожним новим поривом сонця злетіти вгору...
А сонце будить усіх, піднімає! Бігуни зустрічаються все частіше і частіше, машини, ще не вимкнувши фари, блимають і сигналять нам. Океан, який кілька хвилин тому залишався осторонь від ранкової метушні, теж оговтався і розгулявся..
Я встигла зробити пару кадрів, як сонце вже злетіло над будинками і стало схожим на великий жовток. А хмари збунтувалися, що їх рано розбудили, що згуртувалися і стали грозовим небом. Їх так швидко несло в наш бік, що вже здалося, що через кілька хвилин доведеться бігти до машини, загорнувши фотоапарат у рушник.
Але хмари і сонце зуміли домовитися - ніби вималювана циркулем, проявлялася примирлива веселка...
Мені потрібно весь час повертатися назад. Туди, де на лавках сидять люди і вони мене впізнають. Туди, де хмари не з'їдають океан, та й океану там, загалом-то, немає...
Якщо ви хочете бути вільним, вам доведеться постійно брехати самому собі. І якщо ви по-справжньому захотіли свободи, навчіться спочатку обманювати себе.
