Я з тих людей, які начебто товариські, але іноді дуже довго входять у нові для себе спільноти. Гуртожиток, що складався з 3 болгар і кількох американців, став для мене абсолютно чужим місцем, де я спав до обіду, працював увесь вечір, а потім писав у щоденнику про нудні дні ні про що. Я начебто намагався якось спілкуватися з цими людьми, але при цьому не особливо мене тягнуло до них. Я начебто з ними, а начебто й далеко від них.

Але потім сталася в моєму житті ось ця дівчинка з Болгарії на ім'я Мирослава (та, що праворуч). Одного разу, підсівши до мене в не зовсім тверезому стані, вона сказала дуже слушні речі, які я запам'ятав на все літо. І досі пам'ятаю. Нічого надприродного. Просто спробувала надихнути мене на щось більше, ніж просто постійне сидіння біля телевізора з телефоном. За її розповідями, проблем у неї було ще більше, ніж у мене. А точніше, борг значно більший за мій, але вона зовсім не сумує, а працює і радіє життю. Можливо, це і мотивувало мене, зарядило мій організм на наступні місяці, щоб отримувати максимум від усього, що я бачу навколо. Саме максимум я і отримував. Я вже не був такий самотній, тому що більше спілкувався з оточуючими. І навіть навчився кататися на велосипеді. Так, я не вмів раніше! Міра якраз мене і навчила.

І порадою No14 я просто хочу, щоб ви ще раз перечитали те, про що говорила Мирослава, а також добре вдумалися в ці слова.