Тут вже починаються найважчі моменти всього сезону. Прощання.

Життя в Glacier повернулося до звичної гармонії. Сезон закінчився, як і літо. Приїжджих тут все менше, прибуток ресторану різко зменшився, а вільного часу все більше. Водночас погода в горах навколо все гірша і гірша, і ночами вже відчувається швидке наближення зими. А навколо ресторану настільки тихо, що дикі тварини все частіше виходять сюди з лісу.

У вересні всі вже тихо-тихо починають збирати валізи і розповідати вам про свої плани на майбутні тижні. І зазвичай з середини вересня, а то й раніше починаються щоденні від'їзди ваших екс-колег додому або подорожувати. Всі вони хочуть побачити ще що-небудь. Умовні Вегаси, ЛА, Сіетли тощо.

Самі розумієте, що це жахливо складно все бачити. Тим більше вийшло так, що я з групою друзів поїхав одним з останніх, залишивши після себе лише 3 людини.

У нас була дівчина з Вірменії, яка так само одного разу приїхала за програмою і якось залишилася жити в штатах. І ось уже 8-й рік вона приїжджає працювати в цей ресторан на сезон з Каліфорнії. І щороку вона обіцяє всім і собі, що не буде ні до кого прив'язуватися, оскільки розставання потім позначається дуже сильно. Так, в той момент я її зрозумів. Навіть ті люди, яких ти зовсім не цінував начебто і мало з ними проводив часу, а тут різко усвідомлюєш, наскільки сильно тобі не хочеться розлучатися з ними.

Або ось сидиш і дивишся на зібрані речі твого єдиного місцевого співвітчизника, що додає додаткових гир на серце. У такі моменти думаєш, що найкраще виїхати раніше і не думати про все це. Мабуть, краще поїхати подорожувати раніше, але ж виїжджати теж не хочеться. Проблема вибору. Ти вибираєш, а люди виїжджають, вішаючи додаткові гирі на серце.

Потім одного прекрасного дня стався від'їзд двох з трьох моїх найближчих друзів. У тому числі і Євгенія. Тоді наступного дня я взагалі собі місця знайти не міг. Ще вийшло так, що я працював один весь ранок, тому багато думав і ностальгував. Загалом, дарма.