Особисто я і група румунів виїжджали з Apgar в ніч на 1 жовтня, щоб звідси прямісінько направитися в Сан-Франциско.

Збирання валіз.

Тут все виявилося ну дуже складно. Мало того, що я купив ще одну маленьку валізу, так я все одно не міг вмістити весь свій мотлох у багаж. Вже паніка, не знав, що робити, поки не почув про вакуумні пакети. Ці пакети просто врятували мені життя і гроші. Це вам порада No19: Замовляйте їх на Amazon, беріть пилосос, складайте речі всередину і висмоктуйте повітря. Вуаля! Як це було:

Як це стало:

Непогана штука, так? Речі, зрозуміло, трохи помнуться, але що поробиш? Краще, ніж викидати або відправляти поштою.

Від'їзд.

Останній день, зрозуміло, вийшов найсумнішим. Ми за день до цього остаточно закрили ресторан на сезон, а перед від'їздом прибирали в гуртожитку наостанок. Ну і звичайно ж саме тоді мав іти дощ. Отже настрою немає, а тут ще й злива. Пам'ятаю, як ходив зі своєю сентиментальністю і прощався з усіма пам'ятними для себе місцями. Особливо з озером, де провів так багато часу. Тут починаєш усвідомлювати, що після приїзду додому багато дрібниць навколо тебе будуть викликати дрібну (не впевнений, що дрібну) ностальгію. І зараз страшно думати про те, що всіх цих людей не буде поруч, як мінімум рік. А може і взагалі ніколи.

Водночас дивишся на порожню кухню після закриття. Настільки рідну і знайому. Ту кухню, в якій знаєш вже кожен кут. Пам'ятаєш, які двері треба зачинити сильніше, оскільки у них поганий замок, або де найкраще місце, щоб перекусити, не попавшись начальству.

З кожним місцем навколо і кожною людиною у нас вже є свої спільні історії, які хочеться розповідати без зупинки після приїзду на батьківщину. Історій набралося дійсно багато. І кожна з них зараз займає важливу частину в моїй душі. Я вам більше скажу. Колосальна частина мого серця зараз складається з тих самих людей. І радує, що, незалежно від дистанцій і відстаней, ця частинка мого серця буде гріти мені душу. Всі тими ж спогадами і божевільними історіями.

Весь день ми всі разом прибирали в гуртожитку, викидали старий мотлох і спостерігали за тим, як він знову перетворюється на бездушну двоповерхову будівлю, де вже немає того життя, яке було, починаючи з кінця травня. У цей момент вже хотілося, щоб швидше приїхав автобус і забрав нас в аеропорт, але коли це сталося - це знову-таки було страшно сумно. А зараз я пишу це і усвідомлюю, що дуже скучив за тими місцями. Швидше б літо.

Я безумовно вдячний цьому місцю. Тут я пережив найбільше і мені довелося іноді дуже туго, але я витримав. Як і раніше вважаю, що морально виріс за ці 4 місяці перебування в Apgar, що дуже важливо для мене самого. Весь цей досвід роботи, мови, спілкування і т.д. Адже все це знадобиться в житті. Все це невід'ємна частина дорослішання.