Коробка. На ній - нічого, кришка легко піддається. Це пазли дивних форм, зигзагоподібні, об'ємні. У кожному бачу уривки свого життя, але вони так важко впізнавані. Покрутити їх у руках, так і зовсім не видно жодного однакового. Цього разу мені все частіше трапляються деталі з мого літа. Зараз вони займають у пам'яті найбільше місця, колись будуть менше, тому я повинна встигнути зібрати їх зараз. Я ніколи не знаю заздалегідь, що намальовано на кришці цієї коробки...

Міста, як люди, про них неможливо знати все, у них є свої секрети і в них можна закохуватися.

Вашингтон, Сполучені Штати Америки. Бібліотеки нагадують мені храми. Привідкриваєш двері у вічність, стаєш свідком існування світового розуму, відчуваєш внутрішню повноту всього, немов вас розкрили, нагадали духом старовини з усім її пилом, мудрістю і вічністю. Тут позбавляються дару мови. Люди самі створили ці два храми - для книг і для Бога, і самі ж стали тут гостями - боязкими, безмовними, немов весь час бояться щось впустити або зачепити. Охороняють сплячого міцним сном немовляти, якого щойно заспокоїли. І всі ходять навшпиньки і шепочуть, не шаркають і тільки кашляють і шелестять сторінками.

Бібліотека Конгресу. Дивовижна пропорційність ренесансу. Мені надрукували справжню перепустку з фотографією. Зал викуваний зі злитка золота, а купол - ажурна серветка з золоченою бахромою. Його підтримують п'ять мармурових арок, розташованих півколом, а в кожній з них - ніші, схожі одна на одну як дві краплі води. Посередині кожної є маленькі майданчики, з яких спостерігають за натовпами відомі особистості, такі як Френсіс Бекон, Платон, Ньютон, Шекспір, Бетховен, Колумб і Мікеланджело. Вони вживлюють у вас віру, велично безмовні, уособлюють всі світові багатства, які коли-небудь людина творила за допомогою розуму і натхнення.

Меморіал Джорджу Вашингтону. Стріла, спрямована в небо. У басейні відображається її точна копія, що пронизує землю. Здається, що дві стріли ці ось-ось будуть випущені, і вибухне щось страшне. Але цей монумент - грація Вашингтона, його точка відліку.

Розкидано багато очей, губ, рук, але ніколи - облич. Обличчя ніколи не зберігаються цілком. Дороги, запахи, шуми, навіть вітри запам'ятовуються, а обличчя чомусь зникають першими. Падають, як у прірву, в далекі печери пам'яті. В обличчі так багато всього потрібно запам'ятати - і погляд, і колір рум'янцю, і маленькі тіні в куточках губ, обриси брів, нерівності вилиць. Крім того, у нього сотні різних видів. Як ми дивимося на себе, на людей, як спимо, як сміємося і хмуримося. У людині тільки обличчя так разюче змінюється. А ми не запам'ятовуємо навіть кольору очей. Маленькі деталі розкидало по свідомості в бездушному безладді, а там вони змішуються з іншими обличчями, і все, після їх вже не дістати. Малюнок більше ніколи не з'явиться. Залишиться пилок, до якого боїшся доторкнутися. Адже крім нього - нічого. Нещасні частинки. Все, що з нами є - шматочки мозаїки, і нам завжди неодмінно потрібно збирати її до кінця...

Здається, моє ліжко провело роки ув'язненим у карцері. З матраца всюди стирчать ребра, а вигляд у нього такий хворобливий, що я вкрила його десятьма простирадлами, але і це не допомогло. Уявіть, що вам довелося обійматися зі скелетом цілу ніч. Правда, коли я повертаюся з роботи після першої години ночі, втома все згладжує, і ліжко здається цілком стерпним. Іноді я дійсно думаю, що краще вже спати на землі, ніж на моєму матраці-дистрофіку.

Коли у мене є перерва в рятівну годину між роботами, я йду на набережну, розкладаю два хрусткі пакети з написом Dunkin' Donuts на піску. При цьому весь час доводиться швидше сісти на один, щоб утримати другий. Я кладу під голову ганчірковий рюкзак і біле хлоп'яче поло. Так, пірнаю в сон на найміцніші сорок хвилин під шум океану і під гавкаючу мову американців. Пісок можна підігнати під форму тіла, і, коли я встаю, то на ньому чітко вимальовується мій сплячий силует. Згорнуті калачиком ноги, тому що я лежала на боці, вм'ятина від рюкзака і три точки від пальців, які випадково потрапили в пісок, коли я машинально шукала рукою будильник поруч із собою, я не під подушкою. Будильник дзвонить десь під шиєю, і я складаю два пакети в акуратні квадрати і відношу їх у смітник, на якому написано "leave only your footsteps", що не в буквальному сенсі означає "не смітіть", а в буквальному - "залишайте тільки свої сліди".

Я йду босоніж по дощатій доріжці, похитуючись від сну на сонці, обтрушую пісок з п'ят, але він ніяк не бажає відставати. Вдивляюся в обличчя людей. Вони точно розділяють дерев'яну набережну на дві частини, один натовп йде в один бік, інший - у зворотний, як смуга з двостороннім рухом. Так виходить, що я на них дивлюся, а вони на мене ні, тому що всі захоплені розмовою. Майже ніхто не йде один, як я.

Моя перша робота - Dunkin' Donuts для любителів простих насолод із замороженого тіста. Це пончики з верхівками, як у грибів-маслюків, які щойно вилізли з мокрої землі. Від них розплавляється жирний слід на рожевому папірці, варто йому тільки полежати на ньому хвилину. Чим ближче до ночі, тим більше жирних слідів залишається на їхньому ложі, тому що пончики поступово виконують своє призначення - розкладаються по коробках і готуються до подорожі в розтягнуті від вуглеводів шлунки.

Забавно, що люди дюжинами скуповують ті, до яких у мене особлива іронія, на кшталт тих, які в цукровій пудрі. Вона не обсипається, що дуже дивно. Або тих, у яких лимонна начинка схожа на рідину, яку я капаю на губку з мікрофібри, коли мию тарілки. Іноді нетерплячі запихають у себе ці ласощі за той час, поки ти відраховуєш їм чотири долари решти, і на пам'ять вони залишають липку цукрову пудру і замусолений чек на столі.

Я і моя угорська подруга Домініка працюємо вечорами. А значить, однією рукою ми розкладаємо пончики по коробках, а іншою - ліпимо кульки морозива Baskin Robbins, холодильник якого сусідить з полицею пончиків.

Цілий тиждень я і Домініка не могли ворушити рукою, тому що процес створення однієї кульки морозива нагадував виточування голки в льодовику голими руками, доводилося навалюватися всією вагою на нещасну круглу ложку. Одного разу я навіть зламала її об морозиво, від неї відлетіла деталька. Все тому, що морозивом це назвати не можна. Нас з Домінікою охопила легка істерія: вона сміялася в три хохоти, зігнувши пошкоджене зап'ястя, забинтоване, закручене спеціальною еластичною пов'язкою, за яку їй довелося віддати чимало чайових. Потім вона додавала "How do you think Anastasia, will my parents recognize me in a wheel chair?" - "як думаєш, Анастасіє, чи впізнають мене батьки, коли я повернуся в інвалідному візку?". А потім дивиться спідлоба, надуває щоки і губи і каже "I'm gonna kill myself, Anastasia." У неї це виходить так серйозно, що я сміюся щоразу.

Домініка вся дуже округла, немов якщо її штовхнути, вона покотиться. Вона ніколи нікуди не поспішає. Я жодного разу не бачила її з неспокійним поглядом. І розмовляє вона так, немов кидає м'ячики. Кожне слово заокруглює своїм гладким угорським акцентом. М'ячики падають і розлітаються на сотні дзвіночків її сміху.

Одного разу вона закохалася в хлопця, який гравіював на пляжі браслети. За її планом він ніколи не повинен був дізнатися, як сильно їй подобається, тому що вона не вірила в себе. Вона познайомилася з ним так, як ми і знайомилися з усіма людьми в Оушен Сіті - він прийшов до нас купити каву і затримався поговорити. Вони обмінялися номерами телефонів, і з цього моменту Домініка не замовкала про нього. Вона не стала розсіяною, не впускала каву, не підковзувалася на крижинках з машини для льоду, не плутала сендвічі і правильно рахувала решту. Я шукала підступ, дивувалася, як можна бути такою закоханою і такою спритною. Було в ній якесь рівне, викреслене циркулем ідеальне прагнення до вічної чистоти, порядку, вона ніколи не нехтувала своїми обов'язками ні за яких обставин. Але все-таки безперечно була закохана.

Домініка дуже хотіла, щоб я на нього подивилася, і одного разу я спеціально дійшла до відділу з браслетами на пляжі. Я вдала, що розглядаю гравіювання, а сама підглядала в маленьке віконце. Хлопець розмовляв по телефону. Я мимоволі прислухалася, оскільки почула російську мову, чому дуже здивувалася. Потім він помітив, що я на нього дивлюся, посміхнувся, закрив рукою динамік, підвівся і запитав: “How can I help you?”. Хлопець був казахом, високим і струнким. Я запам'ятала, що він був рухливий, енергійний, з відточеними рухами, немов танцюрист. Повна протилежність Домініки в усьому. Мабуть, тільки крім того, що вони часто посміхаються. Я уявила його поруч з Домінікою і здивувалася цій думці. Забавна була б пара.

Я не стала видавати себе, сказала “I’m just looking, thanks”, посміхнулася йому найзавченішою американською посмішкою, опустивши лінії губ відразу, як мій погляд зісковзнув з його обличчя, і вдала, ніби зацікавилася гравіюваннями зі своїм ім'ям. Хлопець посміхнувся у відповідь ямочками на щоках, прибрав долоню від динаміка і став розмовляти трохи голосніше. Він сміявся дівчині в слухавку, і на іншому кінці вона відповідала йому взаємністю. Зрозумівши, в чому тут справа, я перестала вдавати, що розглядаю ремінці і пішла, трохи збита з пантелику від того, що він говорить російською і від того, як мені шкода Домініку.

Потім він став заходити до нас у пончики. Його посмішка діяла на мою подругу, як тепло. Її дитячі щоки ще більше розпливалися і рум'яніли, очі ставали величезними блюдцями, до країв переповненими зірками, а сміх дзвенів кришталем. Коли він йшов, Домініка закривала обличчя руками і бурмотіла щось незрозуміле, а червоність ніяк не хотіла сповзати з рук і щік.

Я ніяк не могла зізнатися їй у тому, що тоді чула. Вона так охоче розповідала про нього. Коли у неї був день народження, він вигравіював їй персональний браслет з нотами і скрипковим ключем. Весь залишок літа вона носила його, не знімаючи, крутила його у себе на зап'ясті і розглядала, ніби намагалася там розшифрувати приховане послання. Я спостерігала за всім цим спідлоба, щоб не довелося говорити про нього і випадково проговоритися.

Але одного разу він сам розповів їй. Я стала рідше чути дзвін кришталю в її сміху, все в ній якось осіло, опустилося, ніби зникло пишне тісто, коли його проткнули виделкою. Вона говорила, що за останні п'ять років тільки він подобався їй так сильно, всі інші були не ті, не такі, інші. А Домініка була для нього просто хорошою знайомою, а він не бачив, як подобається їй, тому що чоловіки ніколи нічого не бачать впритул.

Кришталь у її сміху він сприймав як явище найзвичайніше, зірки в очах приписував дитячій безпосередності, а рум'янець пояснював собі тим, що він викликаний спекою або її зайвою вагою. Зате я бачила, як щиро і по-справжньому він їй подобався, і, дивлячись на це з боку, моє серце розривалося від співчуття.

Потім, коли він їхав, то зайшов до нас у Пончики, щоб попрощатися з нею. Тоді вона зблідла, поставила морозиво на підлогу, щільно закрила дверцята морозильника двома руками, витерла руки об фартух і пішла до нього. Він посміхався їй і пританцьовував на місці. Вони вийшли з Данкін Донатса і довго не з'являлися.

Вона вбігла в сльозах, і довелося скласти руки буквою О, щоб обійняти круглу Домініку. Мені було ніяково питати, що ж там сталося, і я мовчала і тільки дивилася в подиві, як повертається до неї кришталевий сміх, як знову блищать зірки в очах і як сильно торкнувся її щік рум'янець.

Любов у камері схову, назавжди. Під скляним ковпаком, як музейна цінність, без пилу, бруду і засудження. Вона згадає ці миті в будь-який момент, тому що вони нездійсненні. Про них ще можна продовжувати мріяти, хоча у них може і не виявитися продовження. У нових людях вона тепер буде шукати свого гравіювальника браслетів. Колись він вигравіював у неї в пам'яті те саме зашифроване послання. І буде шукати людей, схожих на нього хоча б віддалено, і підсвідомо буде закохуватися в них. А все тому, що вона назавжди запам'ятала його обличчя в усіх його виразах. Воно завжди буде десь за серцем, тому при впізнаванні його рис в інших людях у неї в пам'яті розразяться спалахи, блискавки, сяйва, катастрофи...

Це і є найвищий ступінь любові. Бути змушеним відмовитися від неї на її піку. Поки вона ще не заросла тиною, не вкрилася пліснявою. Вона буде вічною, тому що у неї ніколи не було сумного кінця.