Найчастіше запитання, яке мені ставлять останніми днями:

Азіз, чому ти поїхав у те саме місце?

Це складно пояснити тим людям, хто ще не знайшов своє місце. Я його знайшов. Той самий штат, який я полюбив усім серцем і душею, а також, де на мене чекають друзі та менеджери. Тут у мене є непогана робота, а також житло, в якому я вже на 100% впевнений.

Я наслухався вже різного роду історій від друзів, що їм не подобається їхня робота, або гуртожиток, або місто з тих чи інших причин, а мене ніби як влаштовує все. Тому ризикувати — і міняти це на щось інше зовсім не хотілося.

До того ж, я знав, що сюди обов'язково цього року повернуться мої дуже близькі друзі, за якими я так сумував весь рік. Ми продовжували підтримувати зв'язок з Ежені (хто читав перший блог, той зрозуміє) і з Міхаелою — це наш трикутник дружби, з ким я був найближче, а також з багатьма іншими людьми.

І враховуючи те, як я сильно сумував за гуртожитком, я навіть і не думав про те, щоб їхати в інше місце. Я мріяв лише про повернення у свій рідний Апгар.

Таким чином ближче до весни я зібрався з духом і вирішив повернутися в ностальгію.

Цього року я вже планував дорогу заздалегідь, купивши квитки, ще перебуваючи вдома в Ташкенті. Як тільки я отримав J-1 Visa, я одразу ж забронював квитки на дорогу з Ташкента до Нью-Йорка, звідти в ЛА. З ЛА я взяв поїзд до Портленда, і потім уже поїзд до Монтани. Такими були мої плани. Минулого року в мене все очікувалося спонтанним, завдяки чому багато що посипалося, і довелося трохи постраждати. Цього разу я був більш організованим.

І ось я знову малюю свою американську мрію, сидячи в накопичувачі одного з найповільніших аеропортів світу, який вже добряче попсував мені нерви за останні години. Дрібниці. Музика, новий блокнот і малюнки про чергове літо з пригодами. Річ у тім, що без них тут не обійтися.

Так і починається новий розділ моєї нової пригоди.