Спогади ніколи не вмирають!
(Моя історія.)
«Зроби перший крок з вірою.
Тобі не обов'язково бачити всі сходи, просто зроби перший крок».
Мартін Лютер Кінг молодший
(1929-1968)
Розділ 1: Немає вороття! Попереду Америка!
(Мемуари, засновані на реальних подіях.)
Розділ 1: «Як я пройшов візову співбесіду?»
У цьому світі є дві речі, які є найшвидшими і найбільш швидкоплинними: уява і час... У просторі часу, який перебуває в постійному русі, багато речей старіють і поглинаються. І ще одне я зрозумів: певні події та явища набувають іншого значення, коли озираєшся на них через деякий час. Як би не захоплювалися великими творами художників, коли дивишся занадто близько, розумієш, що це лише грубі сліди фарби, випадково розлитої на папері. Але чим далі відходиш, тим більше ці грубі сліди фарби тьмяніють, і ти помічаєш, що вони перетворюються на чудове явище. Так само будь-яке явище відкриває нові грані, коли віддаляється від нас.
Озираючись назад, я розумію, що минуло вже більше року, відколи я повернувся з Америки. Здавалося, що тільки вчора я повернувся додому з бурею емоцій, а тепер 14 місяців пролетіли як одна мить. За цей рік у мене була можливість переосмислити деякі речі. За цей час я закінчив навчання і влаштувався на роботу. Студенти, яких я готував прямо чи опосередковано, також поїхали до Америки... Пам'ятаючи казахське прислів'я «Вчитель без учня — ніщо», я готував студентів, які мали намір поїхати до Америки і просили мене про допомогу. Вважаючи, що «кожен казах — мій єдиний», я не взяв ні копійки ні з кого з них. Звичайно, я кажу це не для того, щоб похвалитися чи переслідувати якусь мету. Я пишу це з думкою, що якщо ви можете, ви також повинні готувати своїх учнів для нинішніх і майбутніх випускників Work and Travel...
Враховуючи, що це життя, повне метушні, дається людині лише раз, потрібно багато чого досягти в цьому житті. Як немає птаха без крил, так немає людини без мрії. У кожного з нас є мрія. Не одна, а десятки, сотні, навіть тисячі. Але, на жаль, у більшості з нас немає мети для їх досягнення. Людина відчуває себе щасливою лише тоді, коли мрія здійснюється. На шляху до досягнення мрії виникає багато перешкод. Людині нелегко бути щасливою. Мрії не здійснюються легко. Але це не означає, що це неможливо. Бути щасливим можливо для кожного, і кожен має на це право. Кожна людина повинна боротися за своє щастя. І ви повинні почати прямо зараз. Відомий громадський діяч Алтинбек Сарсенбайули в одному з інтерв'ю сказав: «Правда, не сказана вчасно, не має ціни». «Від дії, не вчиненої вчасно, немає ніякої користі»! Мій шлях теж не був легким. Те, що дається легко, не має цінності. Про те, що не зробив сьогодні, будеш шкодувати завтра!
Отже, дозвольте мені розповісти свою правду, як можу:
Як тільки 29 квітня я почув, що мені потрібно пройти співбесіду в американському консульстві в Астані, серце почало битися швидше, я купив квиток на поїзд і, нікому не сказавши, терміново вирушив до Астани. Поїзд з Актобе, оминаючи Костанай і Кокшетау, прибув до Астани 28 квітня. Того ранку, коли я прокинувся в поїзді, я помітив, що у мене болить голова і я почуваюся погано. Яка була причина? Чи це хвилювання через візу? Ні, ні! Це був холод півночі, який схопив мене за горло ще до приїзду...
Так, Астана теж не зустріла мене тепло. Вона зустріла мене своїм пронизливим вітром. Коли я летів з Актобе, сповнений радості, я забув взяти товсту куртку. Хто знав, що навіть в останній тиждень квітня погода в Астані буде такою впертою. У той час в Актобе яскраво світило сонце...
Щойно зійшовши з поїзда і з подивом озираючись навколо, «Welcome» від Астани я отримав від жінок, які пропонували свої квартири, кажучи «Квартира, квартира». Виявляється, тут теж є такі балакучі жінки, які з ранку до вечора, не зупиняючись, звертаються до кожного перехожого, незалежно від того, слухають вони чи ні, знають вони їх чи ні! Хоча ми щодня бачимо таких жінок навколо вокзалу в Актобе, я не думав, що побачу їх на вокзалі в Астані. Для мене, який хвилювався, де зупинитися після приїзду в Астану, це був подарунок долі. Я домовився з власницею однієї з тих квартир, і ми вирушили до неї. Я думав, що квартира близько, але виявилося, що нам довелося чимало пройти. Із закладеним носом, захриплим горлом і розколюючою головою я думав лише про те, щоб швидко дістатися до квартири і впасти на диван. У мене не було ніякого бажання. Лише іноді я байдуже кидав погляд на околиці з вікна автобуса. Сувенірні будівлі різних форм пропливали одна за одною. Власниця квартири виявилася непоганим гідом. Вона всю дорогу розповідала про Астану, не закриваючи рота ні на секунду. Отже, як би там не було, ми нарешті дісталися квартири! Хоча я лежав на дивані 3-4 години не рухаючись, головний біль не проходив. Зрештою, довелося йти в аптеку за ліками. Між справою я переглядав питання для співбесіди і готувався. Однак, коли тебе душить кашель і важко дихати, у тебе немає ніякого бажання. Через деякий час я встав і подивився у вікно на шостому поверсі. Перше, що впало мені в очі, був будинок, побудований у французькому стилі біля підніжжя будівлі. За будівлями у формі ляльок виднілася верхівка «Байтерека» (Baiterek). Так, це той самий «Байтерек», який так вихваляють на вітчизняних телеканалах, що це неможливо описати словами. Коли я побачив «Байтерек», мої думки і мрії про нього згасли, ніби їх облили холодною водою. Я думав, що це висока вежа, яка, як Ейфелева вежа в Парижі чи Монумент Вашингтона у Вашингтоні, височіє здалеку і додає краси всьому місту, але наш «Байтерек» виявився карликом, який залишився позаду інших будівель...
Отже, з високою температурою, я зустрів свій перший ранок в Астані. Коли ми вийшли з дому о 7 ранку і зупинили таксі, за 1-2 хвилини ми були перед консульством. Якби ми знали, ми б вийшли близько 8, але вже зібралося чимало студентів. Тут є всілякі дівчата. Не можна відірвати очей. Одна красивіша за іншу. Милі ляльки. Якими красивими були казахські дівчата, о Боже...? Побачивши красивих і милих дівчат, я відчув легке полегшення. Стоячи поруч з такими дівчатами, в моєму тілі не було місця для хвороби. Якщо я забуду англійську, думаючи про дівчат, і провалю візу, ось тоді буде справжнісінькі веселощі. Хоча я намагався не показувати цього, я ледве стояв, тремтячи від холоду Астани в легкому одязі. Я почав подумки згадувати і повторювати питання. Хоча студенти поступово заходили всередину, черга не здавалася такою, що рухається. Їх викликали по одному за іменами. Незнайомець, який щойно прийшов, як тільки назвали його ім'я, відразу зайшов всередину. «Яка щаслива людина», — подумав я про себе. «Коли вони покличуть мене...?»
Можливо, погода почала трохи теплішати, а можливо, дзвінкий сміх дівчат навколо мене почав бути ліками, не знаю, але через деякий час я почав почуватися трохи краще. Близько 10 години нарешті назвали і моє ім'я. Так я увійшов у коридор посольства. Тут теж є черга. Але не така, як зовні, тут досить тепло. Охоронці ретельно перевіряють кожного студента і пропускають всередину. При такій перевірці як черга може рухатися? Але безпека завжди на першому місці. В один момент, після проходження перевірки, я пройшов через внутрішній двір до наступної будівлі. Через кілька хвилин саме в цій будівлі вирішиться наша доля...
