Коли мене запитують, як я знайшла свій «штатодім», я відповідаю, що він знайшов мене. Так, загалом, і було, ну, або майже.

Ті самі знайомі, які допомогли мені з роботою, якось навесні поцікавилися, чи не потрібне мені житло на літо. Вірніше, це було так: «Привіт, ти будеш жити у Лєни». Ага, чудово, це все пояснює :P

Ні хто така Лєна, ні в скількох кілометрах від міста знаходиться її будинок, ні які умови оплати за кімнату вона ставить, я тоді не знала. Хлопці поділилися зі мною її контактами – на цьому їхня місія була виконана, мені залишалося зв'язатися з дівчиною самій.

Зв'язалася. Все виявилося простіше, ніж я думала. Мене погодилися зустріти, нагодувати сніданком, розповіли всі умови, розповіли про себе, пояснили, як дістатися до місця призначення – я залишилася задоволена. Мій новий дім знаходився за 10 кілометрів від бордуолку Бетані, у Франкфурті – це 20 хвилин крутіння педалей на велосипеді, 5 хвилин їзди на машині і година з гаком шкандибання на своїх двох – чудово. Не найближчий варіант, але хоча б передбачає якусь фізичну активність («П» – користь!). 90$ на тиждень за «покої». З людини. Як виявилося пізніше, я була єдиним студентом, якого Лєна погодилася прийняти на літо (=> ліжко в кімнаті моє і тільки моє – ні з ким ділити не треба – і комод мій, і стілець, і... – суцільні плюси, що не візьми).

Вранці 28 червня я стояла біля порога свого нового «дому» з величезною валізою в одній руці і рюкзаком, набитим вщерть, в іншій і думала, як набратися сміливості і подзвонити у двері. Була не була – натискаю на кнопку. Відчиняє заспана дівчина, яка тут же починає засипати мене питаннями, на які сама ж і відповідає: «Ну, як дорога? Снідати будемо? Будемо! Омлет! З чорницею? Це мій улюблений, ти повинна спробувати! Валізу сюди став! Важка, мабуть. А, ти в душ, напевно, хочеш сходити, ходімо, покажу, де і чого! Та не соромся тільки, я не кусаюся! Ходімо-ходімо, чого ти там застрягла!» Лєна виявилася більш балакучою, ніж я її собі уявляла.

Коли я побачила кімнату, в яку дівчина завела мене зі словами «ну, ось, розташовуйся!», я не повірила своїм очам. Відразу ж схопила в руки телефон і написала мамі: «Я в принцесиних покоях. Все супір!». І справді, «моя» крихітна кімната була схожа на місце проживання маленької дівчинки з доброї казки: величезні вікна, що виходять на «іграшкові» будиночки сусідів, височенне ліжко з купою всіляких ковдр і подушок, океанічні картини на стінах, ковролін на підлозі, квіти, дзеркало, комод, величезна шафа – і тут я буду жити? Ні, правда?!

Всю середню школу я відіграла в «Сімси». Створювати сімів, знайомити, одружувати, заводити їм дітей – це було мені нецікаво, ось будувати будинки – так! Цілі міста! Набираєш заповітний «motherlode» – і душа йде в танок: тут дерево буде, тут – басейн, тут – гойдалки, тут – камін вліпимо, тут – ще чого і так далі і тому подібне. Я могла грати днями, не звертаючи уваги на сердиту маму. Думала, от би і вдома так, тут те поставив, там – це. Взяв, та й змінив своє місто до невпізнання. Ех...

Перше, що спало мені на думку після приїзду в Штати – я в «Сімсах». Чесно. Все занадто ідеально і не схоже на реальність, до якої я звикла. Вилизані до блиску вулиці, дороги без жодної ямки, газони такі зелені, ніби хтось пофарбував їх стійкою фарбою, і такі рівні, ніби косили їх під лінійку, будинки занадто іграшкові, щоб у них жити, і занадто красиві, щоб не засумніватися, що вони реальні. У кожному «ком'юніті» басейн і тенісний корт – твоя справа насолоджуватися цим усім. Люди бігають вранці і махають руками, помічаючи знайомі і незнайомі обличчя, діти вигулюють екзотичних псів, підлітки катають на лонгах, а літні парочки котять цілі візки з усяким потрібним і непотрібним на пляж. Ущипніть мене, хто-небудь, гей!

Цікаво, які «коди» використовує той, хто всім цим керує? Дізнатися б.