Океан, він великий, величезний, я б сказала. Такий собі - шшшух - хвиля! Ще! І ще! Хвилі, хвилі, хвилі!

Океан, він бешкетний - ррраз - і твій "фліп-флоп" вже пливе кудись далеко - тільки й встигай ловити.

Океан, він тихий сьогодні, і ревучий завтра. Він – життя. Він – мрія. Він - найкращі ліки від усього. З недавніх пір він – частина мене.

"Я не уявляю своє життя далеко від води", - сказала мені влітку Бет, власниця крихітної американської пекарні на узбережжі Бетані. І я б не хотіла уявляти, та нічого іншого не залишається. Хіба що сумувати, даючи собі обіцянки повернутися до цієї синющої громадини якомога швидше, і перечитувати літні, написані нашвидкуруч, нотатки з того самого блокнота на всі випадки життя.

Серпень, 2015: «Літо біля води розмірене і спокійне. Вранці ти шльопаєш на пляж з пакетом фруктів, намагаєшся зловити першу хвилю - природно, провалюєш цю місію - начерпуєш повні плавки піску, ліниво плетешся до свого рушника, розпластуєшся на ньому, як медуза, яку викинуло на берег, а далі - сонце. Багато світла, в якому ти буквально тонеш. Навколо приємний гул голосів. Шум хвиль. Діти будують піщані замки. Діти їх же і руйнують. Гарди позіхають, чекаючи на свою годину. Парочка перекидається фрісбі. Година, дві, три. Ти повністю розслаблений. Умиротворений. Голова ясна і вільна від усякого непотрібного. Є ти і океан, океан і ти. І літо. Яке б зловити, утримати, закатати в банку і смакувати по ложечці взимку. У холоди і смуток».

Я пам'ятаю, як вперше побачила океан. Кинулася до нього, пробираючись крізь тіла, розпластані на гарячому піску, зупинилася біля самої води, обережно підставила великий палець ноги назустріч хвилі, що накочувалася – тепла. У голові промайнуло: «Я вдома».

Я приходила на узбережжя при будь-якій нагоді. Вранці – з книгою, вночі - з паперовою коробкою кесадильї, що дісталася мені після пізнього робочого шифту. Одна і в компанії друзів. І щоразу однакове почуття внутрішньої гармонії накривало мене з головою, як хвиля. Думки вишиковувалися в зв'язний потік. Дихалося глибоко і розмірено. Відчувалося. Жилося. Мріялося.

Знову забігаючи наперед, скажу, що я працювала з дивовижною американською сім'єю, вірніше, з її малою частиною – Бет і Харві. Бет – власниця пекарні, мова про яку йшла вище, Харві – її двадцятирічний син. Разом вони готували приголомшливі штуки, за якими вранці американці вишиковувалися в довжелезні черги. Але про це трохи пізніше.

Іноді Бет лагідно називала Харві “my beach boy”: він був божевільним фанатом серфінгу і перебував у постійному очікуванні хвиль, які на східному узбережжі – рідкість.

Якщо я згадую Харві, то згадую його сумним. Наприкінці літа нам, незважаючи на кінець сезону, доводилося неймовірно багато працювати: кухня, палаючий гриль, 1 вихідний на тиждень – хлопець був виснажений, і, коли я запитувала Бет, у чому справа, вона говорила, що «my boy is done with all that stuff». Це було правдою.

Але одного разу я побачила його іншим. Це був серпень, його середина. Посеред зміни Харві відповів на телефонний дзвінок своїм звичайним спокійним «hello», потім несподівано змінився в обличчі, просяяв, прокричав чогось у слухавку, кинувся до Бет, чогось так само швидко в неї запитав і, не дочекавшись відповіді, кулею вилетів з пекарні, помахавши нам рукою.

Пізніше мені пояснили, що сталося. Того дня в Бетані були величезні хвилі, які він просто не міг упустити. «My twins grew up by the beach, they can’t live without it, - сказала мені Бет, - so I never blame Harvey for leaving the place earlier when there are waves».

Комусь - золоті гори, комусь - шоколадну фабрику, а комусь – хвиль. Кожному своє. Що стосується мене, то я давно вже зрозуміла, що «in my heart I belong in a house by the sea».