Я... стаю щасливішою? О Боже. (c)

Запис у твіттері після Америки.

Я завжди знала, що для чогось призначена, і, безвольно пливучи за течією, вірила: я на своєму шляху. Але настав момент, коли я втомилася чекати на продовження своєї історії – вона була такою нудною, що я успішно забула частину подій і персонажів.

Збираючись до Америки, думала: це буде чудовим способом перевірки на хиткість, можливо, заокеанська цивілізація зробить із мене сміливця й авантюриста, розширить мої вузькі смислові рамки. Я хочу розповісти вам свої історії і на ваш суд винести визначення рівня свого божевілля.

Історія перша (Як знайомитися з людьми? Відповідь: ніяк, люди самі познайомляться з тобою)

Я летіла без друзів і попутників, тому під час пересадки у Франкфурті, яка тривала – спокійно, я пережила все легше, ніж планувала! – вісімнадцять годин, я залишилася одна. Випила гарячий чай, який здавався набагато бездушнішим за той, який робить мій білоруський сусід по квартирі, паралельно підсмажуючи на розпеченій сковорідці білий хліб.

Відчувати самотність в аеропорту – нормально. Сумувати за батьківщиною – нормально. До слова, може прозвучати грубо, але це був останній раз, коли я масштабно сумувала за домом.

Я спробувала влаштуватися в аеропортному кріслі так, щоб провалитися в сон, але вийшло не дуже – лежала із заплющеними очима і безцільно плавала у своїх думках, поки не відчула, як хтось накрив мене ковдрою. Проганяю від себе напівсон, відкриваю очі. Переді мною – сяючий від радості й вибачень, анітрохи не збентежений афроамериканець, бурмоче, мовляв, дівчино, напевно, у вас змерзли ноги, як це не допомогти дівчині, у якої мерзнуть ноги, я б дав вам теплі шкарпетки, але теплих шкарпеток немає, візьміть поки ковдру, ноги ж мерзнуть.

Зараз я знаю, що це був Hector. Він із Нового Орлеана, штат Луїзіана, він любить своїх літніх батьків (пізніше побачу цих людей з добрими обличчями, зіпсованими десятками вигнутих зморшок, що йдуть від очей), він боготворить мед і хотів би стати адвокатом. Так свого першого американського друга я зустріла у Франкфурті.

Звідси плавно випливають мої поради:

1. Друже, не бійся приймати допомогу, навіть якщо тобі здається протиприродним робити це. Просто визнай, що допомога тобі потрібна. Я розумію: сама раніше соромилася навіть запитати, в який бік знаходиться пошта.

2. Відчувати самотність в аеропорту – нормально.

3. Старайся не втрачати зв'язки з кожним, хто зустрінеться тобі на шляху. Після повернення на батьківщину повідомлення “what’s up” або “i miss you” здаватимуться тобі рятувальним кругом.

До речі, у моєму американському житті був ще один Hector. Він підійшов до мене на жвавій чиказькій вулиці і вимовив: “Hey, приголомшливі черевики!” Вже через пів години Hector показував мені чиказькі хмарочоси і пригощав солодким яблуком, а я дізнавалася, що він любить запилені бари, ненавидить свою професію адвоката (oh!) і вірить, що є люди, які незаслужено забирають усе.

Ці спогади настільки теплі, що любов до них іноді заважає мені дихати.