«Hey, you, come to me, I want to tell you something!»

• коли Рік підкликав мене до себе з цією фразою, я вже знала, яким буде її продовження – «there’s always something to do».

Перший робочий день у «Басі», мексиканському «ресторані», що в Бетані на Garfield Pkwy, був для мене міні-пеклом: кінець червня, натовпи відвідувачів, що вишиковуються в черги за буріто, начос і бургерами, такі ж, як я, студенти, що бігають по залу, енергійно протираючи столики і кидаючи погляди на сальса-бар – чи не потрібно чогось «рефілнути» – менеджер Мігель, який перевіряє свій фейсбуківський профіль, і, власне, я, що стоїть біля кавомашини, як істукан, і гадає, чи пояснить мені хтось, яка моя функція в цьому божевільному механізмі, чи ні.

Побачивши, що я в прострації, українка Юля зголосилася допомогти: «Так, я тобі зараз все покажу. Звісно, всього одразу не запам'ятаєш, але в мене мало часу, тому старайся не гальмувати: це – ...» Вона розповіла мені, що кава зберігається в шухляді під кавомашиною, що coffee-pots завжди мають бути повними, що фрукти для напоїв лежать там-то, пластикові стакани, виделки і ножі – сям-то, що лід для содової машини носиться у величезних відрах – «бери одразу два, Рік не любить, коли ми носимо по одному – потрібно економити час», що сміття завжди має бути винесене, столи чисті, сальса-бар перевірений, туалети вимиті, що працюють вони позмінно – 3 людини вранці, 3 ввечері, що... Далі мій мозок почав збоїти. «Звикнеш! Головне, не стій на місці» – закінчила Юля, – «і якщо чогось не знаєш – запитуй».

Це було її друге літо в Штатах, друге літо в «Басі». Здавалося, що ця мініатюрна дівчина – робот, запрограмований працювати по 14 годин на добу і натякати іншим, наскільки вони нікчемні. Вона називала себе «менеджер», носила короткі шорти, пересувалася по залу, виляючи п'ятою точкою, посміхалася на всі 32, дзвінко вимовляючи «all riiight» на американський манер, стоячи за касою, сміялася з найбільш невдалих жартів Ріка, і, тим самим, завойовувала увагу, обожнювання і підвищену зарплату.

Я була її повною протилежністю – повільно втягувалася в робочий процес, постійно щось плутала і категорично уникала роботи за касою, боячись застопорити рух черги одним своїм «тиком» пальця не на ту кнопку дисплея з меню.

Через тиждень роботи я з горем навпіл вивчила весь асортимент «ресторану» і стала сортувати їжу по тацях на «експо». «А адже я справляюся, – думалося мені, – uno-burrito – сюди, spinach salad, kid mac and cheese – туди, nachos, tres-burrito і cheesy quesadilla – товстому усміхненому американцю». Мені здавалося, що це місце навіть починає мені подобатися. Але, якщо це здається тобі, це аж ніяк не означає, що твій бос дотримується тієї ж думки. Рік...

Рік – це засновник і власник «Баси». Хлопці і менеджер Мігель між собою називали його «сукітос», дівчата говорили, що кожну студентку, яка працювала у нього, він доводив до сліз, а Джейсон, мій американський знайомий, якось пожартував, що достатньо просто поміняти першу «r» в його імені на «d», щоб відкрилася вся сутність цієї людини. Я слухала і кліпала очима – невже правда?

У середині липня кількість відвідувачів «Баси» почала зашкалювати. Я фізично не справлялася з потоком їжі, який потрібно було розсортувати по тацях, і нерідко просила дівчат допомогти. Але коли на зміні працює 3 людини, і один з цих трьох ти, то просити про допомогу, виявляється, загалом-то, і нікого. Я готова була плакати, але продовжувала битися. В один з таких busy днів Рік підійшов до мене зі словами: «I see you are absolutely LOST, get out of here», – вказав на ганчірку, що лежить у відрі, мовляв, все, на що ти здатна – це мити столи – приступай, вперед, що називається, і з піснею!

Я не люблю засуджувати людей: зрештою, ми всі не ідеальні, але, сказати правду, це якийсь особливий випадок. Ніколи до моменту роботи в «Басі» я не зустрічала нікого настільки дволикого і дріб'язкового, як Рік. Він міг посміхатися тобі, випитувати, як пройшов вікенд, пригощати залишками начос, а вже через хвилину почати обговорювати з менеджером, який ти дурень і «слоу».

У нас був 50% дисконт на їжу, і нерідко, поспіхом, ми вибивали собі тікет із замовленням, залишаючи оплату на вечір, щоб не втрачати час, риючись у портфелі в пошуках потрібної суми. Одного разу я почала йти, забувши про те, що омлет, який я проковтнула під час ранкової 15-хвилинної перерви, так і залишився неоплаченим – увага, 4 долари! Рік зупинив мене в дверях, розвернув, підвів до каси, і, вказавши на мій чек, почав вичитувати, мовляв, яка невдячність, яке свинство, розуму незбагненно! Те, що це просто могло вилетіти у мене з голови, він не хотів і слухати. Працівник «Баси» – робот: виконує роботу швидко, без зайвих слів, пам'ятає все, ніколи не втомлюється, любить свого боса і всіляко це йому показує. Ніяких «ой, я забула, зараз оплачу».

Через тиждень я дізналася від Мігеля, що виручка цього місця за день влітку може досягати 4000$. 4$ vs 4000$?

«Keep on moving, there’s always something to do!» – якось о 8 ранку Рік знову прокричав нам свою улюблену фразу, помітивши, що вимивши все перед відкриттям, ми згрупувалися побалакати біля кавомашини. Я взяла гору чистих таць і понесла перемивати їх на кухню. Немає роботи – придумай її сам! Будь не просто роботом, а креативним роботом.

Одного разу в серпні він відправив мене додому на самому початку зміни, аргументуючи це тим, що все, що я зробила з часу свого приходу – це випила склянку соди і перекинулася парою речень з українкою Юстою. Це було неправдою. Я могла легко це довести, дай мені хто доступ до записів прихованих камер. Рік знав, що аргумент його is weak on both legs, що справжня причина в тому, що на вулиці дощить, відвідувачів можна перерахувати по пальцях => 2 людини можуть спокійно впоратися з усім обсягом роботи, втрачати 8.25$ на годину (моя зарплата) – нерозумно => найкращий вихід із ситуації – дати мені зрозуміти, що сьогодні в моїх скромних послугах ніхто не потребує. Пояснити все, як є – занадто нудно. Упустити черговий привід принизити і вичитати – як можна! Я розплакалася, схопила портфель і вибігла на вулицю.

Можна неймовірно довго розповідати про те, як було. Можна приходити до нових висновків, гадати, «а якби...» Можна шукати співчуття. Та багато чого можна, питання, чи важливо це зараз, у цей самий момент? Ні. Однозначно.

Пропрацювавши в «Басі» більше півтора місяця, я винесла для себе одну важливу річ – наскільки це важливо, не втрачати в собі людину. Ніколи, ніде і ні за яких обставин.