Після повернення додому я відчула холодність до всього, що мене оточувало. Ця холодність виникла як результат повного відторгнення Батьківщини, сумнівів і страху, змішаного зі злістю. Я, як і раніше, була прив'язана до Білорусі, але вона перестала бути для мене шанованим і бездоганним героєм.

Я переглядала фотографії американських друзів і втішала себе думкою, що ми перебуваємо під одним небом. Хоча будемо чесними: через властивий мені драматизм я відчувала, як серце ціпеніє від горя.

Своїми численними перельотами я розбудила в собі безсоння. Вночі цей внутрішній звір змушував мене ходити тихою квартирою, а вдень – провалюватися в напівдрімоту на навчанні. Боротьба з коханим ворогом – справа суто індивідуальна. Я боролася банально:

1. Виснажувала себе вдень. Навіть прес почала качати, бігати.
2. Знайшла найнуднішу у світі книгу і стала читати її, смакуючи, зависаючи на кожному слові. Нудьга допомагала засинати.
3. Пила гарячий чай, щоб розморило.

З часом усе налагодилося: навіть морально стала почуватися краще. Тепер я знайшла для себе мотивацію працювати, подорожувати. Вчора написала найкращій подрузі: «Але я зрозуміла, що я – найцінніше, що в мене є, я – єдине, що зобов'язана вдосконалювати в житті. Я люблю людей шалено, люблю друзів і сім'ю, але навіть їх я люблю через себе цінну. Не знаю, як це пояснити, але мені стало здаватися важливим розуміння того, що я – це те, що я повинна дуже сильно берегти».