Частина 3. Міннеаполіс тощо.
В'їхали в Міннеаполіс рано-вранці, місто було порожнім. Звісно, неділя ж! Тільки рідкісні машини, проїжджаючи, сліпили, відбиваючи сонячні промені. Простоявши з годину на станції, я подумала, що непогано було б прогулятися до Міссісіпі. Ну цікаво ж! Я, натхненна майбутньою міні-екскурсією околицями, вийшла за двері станції. Нагадую, місто було порожнім!!! Але тут, невідомо звідки, з'явилася купка асоціальних елементів. Намагаючись випросити спочатку цигарки, а потім і гроші, вони хижо оточили мене. Чесно, було страшно. Чоловік, що стояв неподалік, підійшов, взяв мене за руку і завів назад на станцію. Дякую тобі, добродію! При цьому, досить серйозно попросив дочекатися роботодавця всередині і не виходити. ОК! Через пару годин я все одно зголодніла, і, витрусивши страх зі штанів, змилася в магазин. Коли повернулася, моє ім'я вже оголошували на всю станцію, і, як виявилося, вже пів години шукали))
Забирали мене і ще одного хлопця азійської зовнішності. На моє боязке запитання «What is your name?» той так само боязко відповів «Василь». Ну фуууух, відлягло трохи, я не одна буду російськомовна)) Їхали до пункту призначення більше трьох годин, зупинялися перекусити і побалакати.
Дісталися... ліс... озеро... найближче містечко (800 чол. населення) за 13,5 км, містечко побільше (2000 нас.), з гіпермаркетом за 40 км... коротше, ГЛУШИНА!!! Зайшли в головну будівлю, все оздоблення дерев'яне, пахло старістю, і всюди на стінах розвішані опудала різної живності (оленів, видр, качок, риб). Перші мої думки були: «В яку довбану глушину я потрапила?!» і «Як звідси швидше змитися?!». Потім нас повезли розміщувати. Дівчатам, яких очікувалося 5, виділили будинок з трьома кімнатами, залом і кухнею. Хлопцям, яких очікувалося 4, — юніт з однією кімнатою, залом і кухнею. Я зайшла в моє тимчасове пристанище, всередині будинок був досить темний і з незвичним запахом чужого місця. Обійшла його по колу, озирнулася... лягла на ліжко і ледь не розплакалася. Закрила обличчя руками і подумки попросила, щоб, коли я відкрию очі, це все виявилося сном, і я побачила стіни своєї кімнати! Не прокотило... три рази не прокотило! Потім я посміялася з власної дурості і пішла змивати з себе дорожній пил. На момент мого приїзду двоє хлопців уже були там, і ввечері ми з ними познайомилися. У результаті замість 9 осіб приїхали тільки 5. Вони-то і стали моєю сім'єю на цей час... і, звісно ж, цей будинок став мені рідним за літо!
