Одного чудового дня я просто працював і, по суті, знав, що сьогодні має статися щось унікальне. Я чекав на цей момент майже рік. Але не знав, як це станеться і коли цього чекати. І ось нарешті на кухню зайшов Євген. Той самий Євген Петров — мій найближчий друг, колега і товариш з минулого року, з яким ми досі підтримуємо зв'язок. Він уже давно прилетів до Монтани, але відсиджувався в містечку Вайтфіш неподалік від нас, а ми щодня гнали його до нас. Його приїзд ознаменував початок мого сезону. Початок мого літа. Хоч це було вже 19 червня, але тільки зараз я відчув, що я в цьому місці.
Минулого року з цією людиною ми зустрілися в Мізулі, МТ, в автобусі, на шляху до нашого селища. Познайомилися, але спочатку не злюбили один одного. Він мав бути баристою, але його взяли на кухню за хорошу англійську, щоб він озвучував замовлення. І таким чином, через усе пекло сезону ми пройшли разом. Пліч-о-пліч. Повільно, але впевнено ми стали зближуватися до ступеня найближчих друзів.
Зараз ось хочеться зробити відсилання до минулого блогу, але якщо ви його не читали, ви не зрозумієте. Прикро. Щиро сподіваюся, що ви його читали і розумієте, про що я взагалі.
Отож, а та історія з шиною (яку спустило посеред невідомої нам дороги), здружила нас остаточно.
І тут уже минає кілька днів, і нічого не віщує взагалі ніяких подій. Я мовчки сидів у загальній кімнаті і дивився телевізор, як у кімнату заходить молода румунка 24 років, і ми обоє налітаємо один на одного з шаленими криками. Це була Міхаела. 3-тя частина нашого дружнього інтернаціонального трикутника. Я знав, що вона мала приїхати приблизно в ці дні, але не очікував побачити її в цей момент, і ця зустріч вийшла прямо як у кіно. Враховуючи ще той факт, що у Євгена десь за годину до цього настав день народження.
А і так, Міхаелу поселили в мою стару кімнату.
Чому я вам про це розповідаю, так?
Розумієте, якось я просто усвідомив, що є люди, яких не бентежить відстань. Люди, з якими ви можете перебувати за тисячі миль один від одного, але бути також близькими друзями. Не просто друзями, а чекати шалено на зустріч. Із сотень, ні, тисяч варіантів робіт у різних місцях вибрати знову те саме місце, щоб знову їх побачити, щоб знову насолодитися їхньою присутністю, жартами, сміхом, часом разом. Це безцінно. Таких людей одиниці. І це щастя зустріти їх під час програми. Це один із гігантських плюсів, які ви можете виграти, поїхавши за океан. Хто знає, можливо, я з ними буду дружити все життя, а можливо, ми розійдемося через пару років. Не мені вирішувати, але за те щастя, яке вони мені дарували, я вже їм нескінченно вдячний. І вже минулого року, коли вони їхали одним рейсом. Я був настільки втрачений, що був готовий кинути все і їхати разом з ними. Але лише стояв і ронив сльози.
