На жаль, мій ранній день народження був останньою ніччю тут, тому я встиг відсвяткувати його сповна, але наступного дня мені треба було вже їхати. У мене вже не було змін, хоча Аманда пропонувала відпрацювати мені ранок. У мене була інша робота - прощатися з усім, що дороге серцю. Розумієте, цього року я їхав зовсім по-іншому. Якщо рік тому мені доводилося залишати порожній гуртожиток (там залишилося 3 людини) разом із 8-ма румунами, то тепер я йду з киплячого життя. Я залишаю потік подій, який продовжить течію, але... без мене? Хіба таке може бути? Уявіть собі, так.

Міхаела взяла цього дня вихідний, а у моєї дівчини була лише вечірня зміна, тому ми могли спокійно провести час разом.

Євген, на жаль, уже поїхав на той момент, хоча, зрозуміло, шалено хотілося б, щоб він також був поруч. З ним у нас було важке розставання, після якого мені та Міхаелі треба було майже тиждень приходити до тями аж до весілля. Але зате у нас тепер є пам'ятні кузмунчки від пристріту, які я привіз їм як сувеніри, і вручив як знак нашої дружби на пам'ять.

Весь день минав, зрозуміло, дуже складно. Всі дивляться на тебе як на мішень. Ніби ти зникаєш. Я розумію, звісно, що завтра мене тут не буде, але навіщо про це нагадувати?

Крім останніх дрібниць на кшталт документації, здачі уніформи, чайових, що залишилися, я ще зробив невеликий шопінг, докупивши трохи сувенірів.

Але найголовніше все-таки було - це місця. Просто мовчки ходити кудись і там стояти. Не треба зайвих слів. Та й навіщо? У якийсь момент я усвідомлюю, що вся ця боротьба з менеджментом і босом заради кращих умов, кращої зарплати - вона нічого не варта. Особисто для мене. Я всього лише хочу бути тут.

Один з наших офіціантів-американців, який звільнився посеред сезону разом із дівчиною-чешкою, був страшенно злий на компанію, оскільки його дівчині довелося повернутися назад. Інакше наша компанія подала б на скасування її візи. Так ось він писав, що ніколи б не побажав нікому з нас повернутися сюди, хоча сам був у наших філіях вдруге.

Я розумію його злість, а сам усвідомлюю, що мені плювати на все це. Якщо я повернуся в Америку, я все одно повернуся в це місце. Я по вуха закоханий у це озеро, у цей гуртожиток, той ресторан і цю кухню.

Люди при цьому, безумовно, відіграють не меншу роль, але після цього важкого року 90% з них уже гарантовано не повернуться назад. Хоча дуже хотілося б їх знову побачити. Від цього приходить усвідомлення важкого прощання.

Я витратив на квиток на поїзд $77, купивши найдешевший проїзд до Сіетла. А потім вийшло так, що Келсі, яка мене прийме в Сіетлі, приїхала погостювати до нас якраз у ті дні, коли мені треба їхати. І ми вирішили, що я можу поїхати з нею і з її подругою. Витратити 77 баксів, доїхати швидше, надійніше (ну тут ще питання. Минулого разу вони в оленя врізалися) і веселіше. А чому ні?

І ось весь день, поки я чекав, коли приїде Келсі від подруги, у мене була грудка в горлі від того, що я ніби не можу ще прощатися, але вже ніби треба.

І я просто намагався проводити цей день якомога легше разом із тими ж Міхаелою та Елізою. В останній раз пообідати в ресторані, наприклад.

Перевірити що коїться на кухні. А коїться там Бог знає що...

Ну і природно трохи сувенірів наостанок :)

Ах так.. І як же ще й без традиційного гуртожитського селфі..?

Ось запитаєте ви... Що за єресь я несу, так? Мало хто зрозуміє, насправді, цінність цих слів. Зрозуміють, наприклад, ті, хто знайшов уже другий дім за цією програмою. Або ще встигнете зрозуміти, якщо буде вам складно їхати з якогось місця, яке стане вам колись цінним, як мені зараз. Ось тоді й згадаєте мої слова.

Зрозуміють мене люди, які мене добре знають. Можливо, навіть ті, хто з минулого року мене читає. Чому? Тому що знайомі зі мною люди в курсі, що я інтроверт і соціопат. А в цьому місці я відкриваюся абсолютно по-новому, хоч і маю ці риси в якійсь мірі. У звичайному житті мені буває складно спілкуватися з великим або іноді навіть маленьким колом малознайомих мені людей, а в гуртожитку я встигаю швидко полюбити їх. Я відчуваю, як воно на мене впливає. Як це на мене діє в кращий бік, а по приїзду додому я стаю таким же, як і раніше.

Пізніше вже приїхала Келсі і мені довелося на пару з нею піти по всіх місцевих мешканцях - прощатися.

Ось, власне, і все. Кожен обійм - удар по серцю. Спогади. Моменти незабутнього літа, яке пролетіло так непомітно. Точніше помітно, з залишком на душі, але дуже швидко. Всі обіцяють не забувати, писати, здзвонюватися. Хочеться вірити.

Найважче - це все-таки проходити по робочій кухні. Якій ти більше не потрібен. Ти йдеш, а вона все так само кипить, приймає замовлення і видає їх назад. Нехай і недовго. Кухня закрилася через 6 днів після мого від'їзду, але це все одно било по серцю. І найважче прощатися з близькими людьми. З тими, з ким стільки всього об'єднує. Сподіваєшся вже, щоб швидше це все закінчилося. Так ще сталося, що в цей день приїхав один із менеджерів з минулого року. З яким я за цей рік бачився лише одного разу. Вже занадто все сентиментально.

Загалом все. Валіза, машина. Обійми. Зняв Американський і Узбецький прапор з гуртожитку. Дякую тобі Глейшер за цей рік. До швидкої зустрічі :)