Поїзд із Сіетла до Монтани займає близько 14 годин, якщо не буде ніяких затримок (а вони часто бувають у Амтрака), але він прибуває до 8 ранку, тому можна дуже вдало подрімати.
Минулого року в мене з Амандою - новим менеджером не склалися стосунки ще з того моменту, коли вона забула забрати мене із залізничної станції. (Не пам'ятаю, чи розповідав я це чи ні). Я чекав тоді близько 40 хвилин або близько того. Вона знала мій номер, а от я її номера не знав. Посидів, почекав, а потім пішов пішки. Станція знаходиться на в'їзді у Вест Глейшер - те саме місто, куди всі прагнули за другою роботою, а також за деякими продуктами ну або в бар після роботи. До Вест Глейшера від Апгара було близько 10 хвилин на велосипеді. Або ніби близько 3-4 км, якщо не помиляюся. Я тоді дійшов до в'їзду в парк і пояснив рейнджерам ситуацію. Вони мене пропустили, хоча зазвичай відвідувачі платять за в'їзд у парк (але не працівники). Працівників рейнджери на в'їзді в парк вже пам'ятають в обличчя і вони мають спеціальний стікер на машині. Загалом, коли я вже дійшов до зрізу через ліс, де був знак, що до Апгара залишилося 1.6 милі, мені зателефонувала Аманда і сказала, щоб я стояв там, де стою. Я написав їй, що пройшов вхід у парк. Приїхала Аманда і забрала мене. Вже в той момент, зрозуміло, я був злегка злий на неї, бо вона проспала, блін.
Цього року я кілька разів написав їй, що приїжджаю ось о котрійсь годині. Ви ж не забудете, так? Я приїхав, а її знову немає. Сиджу і чекаю. Думав вже знову пішки йти, але як тільки написав, вже приїхав брат Браяна (господаря ресторану) - Тім.
Я, до речі, сказав Міхаелі, що приїжджаю лише наступного ранку, тому після традиційного селфі біля гуртожитку я рвонув на другий поверх і безцеремонно увірвався в її кімнату, щоб зробити сюрприз, як вона зробила минулого року. Заради таких моментів, друзі, варто жити! Коли зустрічаєш тих, кого так довго хочеться побачити, а потім просто хапаєш її і тягнеш по всій території, щоб все повспоминати.
Що змінилося?
Зрозуміло, відразу відчувається якась порожнеча в душі від того, що немає практично нікого, а точніше є тільки я, Міхаела, Майк, Шаніс, Фабіан і Кедіша з минулого року. Останні троє це хлопці з Ямайки (не пам'ятаю чи розповідав я про них минулого року). Минулого літа я повертався сюди і тут був тільки Карлос, який потім був звільнений (як з'ясувалося пізніше) і Велдон, якого теж звільнили, а інші приїжджали поступово.
Тут вже відразу була Міхаела, яка раніше закінчила навчання. І разом ми чекали сестер Тернер, а також будь-яких інших, хто міг би якось розбавити нудьгу на початку сезону.
Дуже сильно змінилася кухня в ресторані. Майк, з яким у нас були тертя минулого року приїхав сюди значно раніше і вніс зміни в розташування столів і полиць, які тепер знаходилися там, де повинні бути (ну, в звичних місцях для мене з 1-го сезону). А ще до цього керівництво вклалося коштами і нам встановили нову витяжку з полицями, від чого кухня стала виглядати зовсім по-іншому:
Так кухня виглядала до 2016 року.
А так вже в 2016:
Кімнату мені дали ту ж саму, що і минулого року, на початку року. Нагадаю, що в кінці минулого сезону я переселився на другий поверх у 211 і жив прямо навпроти своєї рідної кімнати з першого сезону, але на початку 2-го сезону, як і цього літа мене поселили в 115. Це, до речі, була маленька історія. Як тільки я отримав візу, я відразу написав Аманді і попросив її заселити мене в кімнату 211, де провів залишок сезону 2015, оскільки ця кімната аналогічна тій самій "моїй улюбленій" з першого сезону, та й взагалі, вона велика, простора, зручна. Загалом, я до неї звик. У випадку тієї, що 115, вона менша, оскільки там ванна рази в 2.5 більша, ніж у інших кімнат, оскільки вона ніби як для людей з якими-небудь обмеженими можливостями. Це відображається не тільки в розмірі кімнати в цілому, але і поручнях майже по всій кімнаті в потрібних місцях. Зрозуміло, це нікого не бентежило, але ось кімнати 114 і 115 від збільшеної ванної були, зрозуміло, менші (нагадаю, що у нас загальні ванні між двома кімнатами в гуртожитку).
Так ось, до чого я все це? Я попросив у Аманди, щоб вона поселила мене в ту саму кімнату 211, оскільки полюбив її, на що вона відповіла, що другий поверх стає повністю жіночим, тому це неможливо. Тоді я попросив назад мою кімнату 115, на що вона відповіла, що вже розподілила кімнати і сусідів, але не знає яку отримав я. Загалом, типова шкідлива Аманда.
Хоча по приїзду я все ж отримав 115 кімнату, а Аманда зазначила, що дала мені ту 115-ту, "яку ти і просив". Хоч щось.
Загалом, змін було хоч і багато, але по дрібницях. Вони відчувалися поступово. З часом. Це був початок нового сезону і тоді ми розуміли, що тут як завжди буде дуже весело, а також треба буде знову домагатися своєї правоти і, так би мовити, місця під сонцем. Вже проходили - знаємо.
Але повернення сюди - це все одно особлива подія. Це вже як другий дім, де пароль від вай-фаю як і раніше "donotgivetoaziz", а на стіні моєї старої кімнати залишилася ось ця знаменита фраза, яку колись давно написав на дошці на кухні Велдон і вона стала історичною для багатьох працівників цього місця:
Ну, наклейки поклеїв вже, зрозуміло, я. Від нічого робити.
Але тоді, в 2014, суть полягала в тому, що я постійно "стрибав" на лінію, рятуючи хлопців в моменти rush-hour'ів, і робив це так часто, що аж Велдон постійно говорив, що "Azizus saves." І багато "старичків" досі пам'ятають цю історію, а також після цього до мене причепилося ім'я Azizus :)
Заради таких моментів варто повертатися в ті місця, де на тебе чекають не тільки друзі, але і те, що ти колись залишав, як свій власний знак. Щоб про тебе потім не просто пам'ятали, а навіть потім новачки запитували: "А хто цей хлопець Azizus і чому він saves?" Хіба не хочеться залишити слід в історії того закладу, де ви працюєте, хоч і тимчасово.. Хоч і кілька сезонів?
Ну і як, власне, без самого головного фото цього місця :)
