Америка... Кожного разу, чуючи це слово, чи то сидячи на лекції у професора, дивлячись ранкові новини, чи просто спілкуючись із друзями, моє обличчя розпливається в усмішці, в душі зачіпаються найтонші струни, тому що це слово асоціюється у мене з найкращими канікулами мого студентського життя – літо 2015 і літо 2017, чим, власне, напевно, мені по-особливому запам'ятається статус «студента» і за що я до кінця життя буду вдячна своїм батькам – за такий безцінний досвід, отриманий мною; за безстрашність, з якою вони відпустили мене, 19-річну дівчинку, наймолодшу дитину в сім'ї, за тридев'ять земель на тривалий період.

Отже, незважаючи на те, що цього разу я брала участь у програмі не вперше, очікування, передчуття майбутнього літа було не меншим... не кажучи вже про хвилювання під час чергової співбесіди в консульстві на отримання візи J1.

І ось, документи зібрані, валізи запаковані, віза отримана і вуаля! Переді мною знову розчиняє свої двері інший континент, інший світ! По-іншому тут усе, починаючи зі співробітників метро, з якими ти стикаєшся в першу чергу з метою дістатися з аеропорту в місто. У моєму випадку це був темношкірий молодий чоловік, який витратив кілька хвилин на те, щоб допомогти мені купити проїзну карту, вказати на карті найкоротший шлях до необхідного мені пункту. (До слова, перший раз у житті на метро я проїхалася на першому курсі навчання в Алмати, тоді і донині воно включає 10-15 станцій. У метрополітені Нью-Йорка кількість цих самих станцій сягає 500! Різниця значна, правда?) І за весь цей час я не помітила на його обличчі ні найменшої нотки злості, невдоволення, а адже за день до нього звертаються сотні, а може навіть тисячі таких людей! Раз вже торкнулася теми аеропорту, то не можна не згадати про чергу на митний контроль у Нью-Йорку. Впевнена, черги всіх мавзолеїв світу, взяті разом, не зрівняються з тією, що побачила я. У цьому плані люди в Америці дуже терплячі і правильні, ні в кого не виникає думки швидше, поза чергою пройти контроль, обійти якимось чином людину, що стоїть попереду, тощо.

Діставшись до серця Нью-Йорка – Мангеттена, я зустрілася зі своїми друзями і ми попрямували куди очі дивляться, коротати час до ранкового рейсу у свої маленькі містечка. Дорогою ми натрапили на хлопця, років 20-22. Пам'ятаю як зараз, його звали Шазам, на плечі звисала гітара. І так само чітко пам'ятаю невдалий жарт, кинутий моєю подругою: «А ти напевно всі пісні напам'ять знаєш?» Шазам виявився досить талановитим, приємним для слуху співаком. Під звуки його гітари ми пройшли величезну кількість вулиць, таких схожих одна на одну, що складалося відчуття, ніби ми стоїмо на одному місці, а ноги поводяться самі; поговорили на різні теми, звичайно ж, торкнувшись політики і нового президента Штатів! Настав ранок і прийшов час прощатися з усіма і прямувати у своє місто. Місто Оушен.

Оушен-Сіті зустрів мене не зовсім привітно. Дощ, сирість, хмарність – усе це миттєво перенесло мене думками назад у теплу сонячну Алмати. Але хмари над головою розсіялися, як тільки я прийшла на свою роботу! Мене зустріли так, як сватів у нас не зустрічають! Нагодували-напоїли, розпитали про всі зміни, що відбулися в моєму житті за два роки відсутності, і дозволили приступати з наступного дня. Працювала я в тайському ресторані як кухар. Знаючи «на зубок» усе меню, інгредієнти кожної страви, мені не складало особливих труднощів виконати будь-якої складності замовлення. Але я зрозуміла, що мені це набридло. Мені набридло тайське оточення, тайська мова (а вона переважала), готування тощо. Не набридли лише щодня оновлювані частування від боса у вигляді домашнього морозива, тайських солодощів, барбекю. Незважаючи на те, що я працювала у них другий рік поспіль, через півтора місяця після приїзду я вирішила піти, переїхала в сусіднє містечко і життя заграло іншими фарбами!

Регобот-Біч зібрав усі мої думки воєдино і привів в американський ресторан Крабі Дікс. Тут же я була хостесом, за сумісництвом продавцем-касиром одягу та сувенірів. Для тих, хто не знає, хостес – обличчя, що зустрічає і розсаджує гостей у ресторані. Але мої функції цим не обмежувалися, запис резервів, прийоми дзвінків – усе лежало на моїх плечах. На щастя, поруч були колеги, які в будь-який момент приходили мені на допомогу з милою посмішкою на обличчі. Американці не скупі на похвали, кожен мій успішний крок зустрічався вигуками менеджера Деббі: «You did great job today, Saya! (Ти чудово сьогодні працювала, Сая!)» Це мотивувало мене більше на бездоганне виконання своїх обов'язків, я віддавалася на всі 150% своїй роботі, натомість отримавши вірних друзів, повагу і любов. Спочатку я соромилася говорити по телефону, боялася приймати дзвінки гостей, адже після «Hi, it’s Saya talking. How can I help you? (Привіт, говорить Сая, як я можу Вам допомогти?)» слідує тьма-тьмуща питань, на які з часом я знайшла всі відповіді... Мої дівчата Сара, Емма і Дженіфер допомогли подолати всі бар'єри, допомогли мені стати впевненішою, ввічливішою, усміхненішою. У нас адже як? Якщо ти посміхаєшся всім підряд, тебе навряд чи приймуть за нормальну? А там, посміхатися – це обов'язок. Від посмішки стане світ світлішим – цього дотримуються справжні американці. Наведу простий приклад: якщо в магазині твій погляд випадково впаде на незнайому людину, вона неодмінно запитає «Привіт, як справи?». На цю тему ми також любили дискутувати на роботі. Місцеві жителі дивувалися тому, що в нашій країні не прийнято вітатися з незнайомими тобі людьми.

Якось, обслуговуючи одного клієнта на касі, розговорилися ми з нею, я допомогла їй з вибором одягу, родом виявилася вона з Каліфорнії, приїхала на сімейну відпустку на тиждень на наш пляж. Я не помітила поруч з нею її доньку, вона була настільки мініатюрна, ну, лялечка! Маленький янголятко з хвилястим темним волоссям, очками-вишеньками і дзвінким голоском підбігла до мене, обійняла міцно і сказала «Thank you so much! Bye!». Зачинилися двері – я пустила сльозу. Сказати, що мені було приємно – нічого не сказати. Чути слова вдячності від малечі адже вдвічі приємніше.

Щоранку я прокидалася з величезним ентузіазмом, бігла на роботу і засинала з думкою швидше повернутися у свій улюблений колектив. Робота знаходилася за два кроки від мого будинку, тому проблем з пересуванням по місту я не побачила. Час від часу, вибираючись на шопінг, користувалася громадським транспортом – басами. За кермом в основному сиділи літні водії років 60-70, що було вкрай незвично для мене.

Якщо заглибитися трохи в тему шопінгу, то навіть покоївка в Америці може дозволити собі сумку від Michael Cors, косметику від MAC і кроси від Nike. Один з моїх колег у ресторані якось сказав мені, що він відвідав 42 штати Америки з 50. Враховуючи те, що заробіток у нього ледь відрізняється від мінімального, вважаю, що це дуже навіть нічого.

Так і осінь підкралася непомітно. Мій останній робочий день. Полився дощ. Так, знову дощ. Я принесла на роботу величезний торт, пригостила всіх своїх менеджерів, хостесів, офіціантів. Почула величезну кількість приємних слів, намагалася триматися, щоб не розридатися там же. Зібравши всю волю в кулак, вдавала, що нічого особливого в цьому дні немає: звичайний будній день, звичайна метушня, звичайні гості, звичайна я... На жаль, волі моєї вистачило лише до хвіртки ресторану. І тут Остапа понесло! Я не могла зупинити свої сльози, вони лилися в такт дощу і музиці в навушниках. Заспокоювала лише думка: «Хто тобі сказав, що ти останній раз бачиш цих людей? Приїдеш ще, і не раз!»

Попереду пів місяця відпочинку – відкриття Америки із західної сторони! Мабуть, хоча б заради цього варто було працювати не покладаючи рук усе літо! Філадельфія, Ніагарський водоспад, Гранд-Каньйон, Сан-Франциско, Лос-Анджелес, Санта-Барбара, Лас-Вегас, Нью-Йорк – усе, що мені пощастило побачити на власні очі цього літа! Побачивши Ніагарський водоспад, я згадала десятирічної давнини урок географії за шкільною партою. Дитина, вражена масштабами і красою цього природного творіння, тепер стояла прямо навпроти нього, не вірячи своїм очам, не вірячи своїм вухам, що чують цю силу води.

Кожне місто вразило по-своєму, звичайно ж, не обійшлося без мінусів, без зворотного боку медалі. А у кого/чого її не буває, так? Тому в моїй пам'яті збереглося все тільки добре, позитивне, яскраве.