З того часу минуло багато років – я багато що зрозуміла, переосмислила, змінила ставлення до певних речей. Так, буду відвертою – тепер життя не б'є ключем, як раніше, і вогник в очах згас. Якщо вам знайомі ці симптоми, то, ймовірно, вам теж далеко за 40. Знаєте, друзі, і це абсолютно нормально. Час нещадно забирає у нас енергію, красу, хмарні мрії, всілякі грайливі закоханості. Але ми не залишилися ні з чим, час вміє дарувати натомість те, що забирає. Він дарує інше 'цінне' – можливість спостерігати, виховувати, передавати досвід і безмірно любити. Саме любов проходить крізь усі грані, виміри, крізь усе живе і неживе, і ніколи не піддається еволюції. Але це вже зовсім інша історія.
Я народила її, коли мені був 21 рік. Класична історія – в очах малечі я побачила світло сенсу життя і полюбила її понад усе на світі. Материнська любов приносила багато болю і водночас робила найщасливішою. Я була готова і зараз готова віддати моїй дочці все, що вона забажає. Благо час такий – все доступно. Я, звісно, пройшла через еру інформаційної революції, розвитку інтернет-феномену, але те, що відбувається зараз, дивує мене не менше.
Зараз від тієї славної дівчинки з крихітними ручками нічого не залишилося – переді мною благородна дівчина 25 років. Коли їй виповнилося 18, вона поїхала вчитися в інше місто, як і я колись. Ми бачилися тільки в Maxx. Пристрій, який дозволяв нам спілкуватися голографічно, майже тактильно через відстань. У мій час ми були раді і скайпу, його попереднику.
У тому юному віці моя дочка багато в чому нагадувала мене – непосидюча і допитлива. Але все ж таки була одна суттєва відмінність – її серце було наповнене співчуттям до інших, вона більш тонко відчувала свою причетність до світу, з ним вона була єдиним цілим. І таких молодих людей, як вона, – ціле покоління. Покоління альтруїстів. Соромно. Я ж у юності піддалася загальному впливу системи его-цінностей, індивідуалізму, 'живу для себе' і так далі.
І ось одного разу переживанням у її серці стало занадто мало місця. Вона знала, що планета переживає певні екологічні труднощі, і не могла сидіти на місці. Ми багато говорили, я слухала її уважно, вона не вгавала і піднімала цю тему знову і знову. У той момент я чітко зрозуміла, що це мій шанс зробити щось справді корисне, щось, на що я ніколи не наважувалася, нехай навіть і руками своєї дочки.
І я згадала про них. Колись вони дали мені можливість полетіти в США, колись вони багатьом допомогли це зробити. І хто ж знав, що це була лише перша сходинка на шляху до найбільших подвигів. Коли моїй дочці було 18 років, програма обміну Work and Travel прийняла легендарне рішення у своїй історії – вступила в постійну співпрацю з організаціями із захисту природи. W&T спрямувала свою популярність серед студентів у потрібне русло, тим самим поширивши одну просту ідею – час рятувати Землю від забруднення.
Дочка наполягала, я довго не могла наважитися. Вона говорила красиво і переконливо, але я боялася відправляти її так далеко і надовго. Але я мала розуміти: якщо не вона, то хто? Рішення було прийнято на її користь, не без моїх сліз, звісно.
Моя дівчинка стала однією з перших волонтерів програми, хто вирушив лікувати води Тихого океану. За перші 2 роки їм вдалося позбавити океан від кількох тонн пластику. На сьогодні програма вже як 7 років успішно реалізує поставлені цілі. Моя доросла дочка все так само працює на благо організації і навчає новачків. А я тихо і мирно рухаюся до середини своїх років, спостерігаючи за подвигами своєї дитини.
Їй було всього 18 років тоді, у 2039-му.